Військові зіткнення на сході країни викликали не тільки загальне обурення діями нашого сусіда, якого Україна довгий час вважала братом, а й небувалий сплеск патріотизму серед українців. У військкоматах почали шикуватися черги з охочих добровільно зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Зафіксовані непоодинокі випадки, коли в армію просяться навіть ті, хто раніше всіляко «косив» від служби. Більшість призовників-добровольців – молоді люди, але не­ тільки. Наприклад, у Закарпатському батальйоні те­рито­ріальної оборони вже півтора місяця служить 48-річний мешканець високогірного села Стужиця Ве­ликоберезнянського району Микола Митришин. Бать­ко сімох (!) дітей кілька разів ходив у військкомат і наполягав, щоб його взяли в Збройні сили. Ко­мандуван­ня батальйону каже, що з нього вийшов чудовий солдат!

«Після початку революції мені довелося звільнитися з роботи»

Коли я почув про Миколу Митришина, з’явилася не тільки повага до немолодої вже людини, яка добровільно пішла в армію, щоб із зброєю в руках захищати свою країну, а й мимоволі виникла певна підозра. Семеро дітей, велике господарство – то, може, чоловік таким незвичним способом просто вирішив відпочити від сімейних і господарських клопотів? Однак коли я напівсерйозно запитав про це Миколу Миколайовича, той у відповідь тільки розсміявся:

– Збройні сили – далеко не те місце, де можна відпочити й розслабитися. Просто ситуація в країні зараз така, що я більше потрібен тут. А свою сім’ю дуже люблю й шкодую, що не можу бути поряд щодня. Дружина в мене чудова, діти дружні. До речі, я мав офіційну роботу, яку в наших високогірних краях не так просто знайти. Правда, тільки до революції, потім довелося звільнитися. Був помічником оператора на автозаправній станції в Оноківцях. Працював подобово, на місяць – по вісім виходів. Зарплата хоч і невелика, але якось витягував. А коли почалася революція, начальник викликав і «обрадував» – відтепер матимете 16 виходів на місяць. При цьому зменшив відпускні з 27 до 12 днів й перевів на мінімальну зарплату в 1260 гривень. АЗС розташована в Ужгородському районі, тож після «оптимізації» більша частка зарплати йшла на дорогу. Тому в кінці грудня мені довелося звільнитися за згодою сторін.

Весь цей час я уважно стежив по телевізору за подіями в Києві, а коли в Ужгороді теж виник Євромайдан, став їздити на демонстрації, пікети. У нашому селі люди не дуже цікавляться політикою (хоча деякі теж відвідували мітинги, побували навіть у Львові). Справа в тому, що більшість здорових односельців змушені заробляти за кордоном, а інші, в основ­ному, байдужі й живуть сьогоднішнім днем. Мене навіть дружина намагалася стримувати: «Для чого ти ходиш на мітинги? Що це дасть?» Я пояснював – у Києві просто так, ні за що озброєна й екіпірована міліція жорстоко побила студентів. У нас двоє дівчат – студентки, скоро ще одна піде на навчання, і я не міг із цим змиритися – сприйняв усе так, ніби наших дітей побили, принизили. Тому й вирішив висловити протест, а не сидіти вдома. Коли в Ужгороді перед обласною адміністрацією побудували наметове містечко з барикадами, переїхав туди й записався в самооборону. Пам’ятаю, як ми переживали, коли в лютому в Києві почалися масові вбивства демонстрантів, як раділи, коли Янукович утік і владу нарешті поміняли. Думали, що тепер піде нове, нормальне життя. І тут почалися події на сході. Коли оголосили часткову мобілізацію, я одним із перших прийшов у обласний військкомат в Ужгороді й попросився в армію. Мені відповіли, що треба зачекати. Я приходив у військкомат ще кілька разів – і в Ужгороді, і в Великому Березному, де зареєстрований. Наполягав, переконував, що можу захищати країну, тільки треба трохи підучитися. Я служив у радянській армії в 1985 – 1987 роках водієм у ракетних військах, а нового озброєння, як зараз, тоді ще не було. Зрештою мене записали, направили на медкомісію (яку я проходив двічі) й призвали в Закарпатський батальйон територіальної оборони. Служу тут із 23 травня, за цей час освоїв різні види зброї й можу на практиці довести 25 – 30-річним солдатам, що не тільки не поступаюся їм, а навіть кращий. І з фізичної підготовки в тому числі.

«У нас один гектар і шість соток землі, яку обробляємо вручну, без сільсько­господарської техніки»

Микола Митришин служить простим солдатом в інженерно-позиційному відділенні, його «амплуа» – міни, тротил та інші вибухові речовини. З урахуванням знань і роботи на «гражданці», колишній оператор АЗС може також керувати вантажівкою, трактором, виконувати електро-газозварні роботи, крім того, в батальйоні за ним закріплений екскаватор. Зі своєю сім’єю, яка живе в Стужиці (високогірне село в Великоберезнянському районі на стику українського, словацького та польського кордонів), Микола Миколайович щодня зідзвонюється.

– У мене семеро дітей, тому маю бути в курсі сімейних справ, – кажеМикола Митришин. – Один син (він навчається в 9-му класі) й шестеро доньок. Найстаршій – 23, вона вже заміжня й живе окремо, а решта шестеро – з нами. Наймолодшій донечці 5 років, вона поки що в садку. Різниця між дітьми – по три роки, правда, один раз стався «збій» – народилися двійнята, – посміхається солдат. – Молодші діти ще не зовсім розуміють, чому тато у військовій формі, а старші моє рішення піти в армію підтримують.

– Щоб виховувати й годувати сімох дітей, потрібне велике господарство...

– У нас дійсно велике господарство. Один гектар і шість соток землі, яку обробляємо вручну, без сільськогосподарської техніки. Частина ділянки, правда, відведена під пасовище, оскільки тримаємо корову (ще одну недавно продали). Є свині, кури, качки – всього близько 60 голів птиці. На господарстві працюємо всі разом, крім того, старші діти доглядають за молодшими, змалку до цього привчені. А на канікулах старші дівчатка підробляють в Ужгороді – в супермаркеті або піцерії...

– Виходить, що влітку, коли по господарству найбільше роботи, глава сім’ї пішов у армію, – підколюю Миколу Миколайовича.

– Та я не ухиляюся від домашньої роботи, – на повному серйозі переконує співрозмовник. – Кожні вихідні з батальйону відпускають у звільнення, я не їздив додому лише минулого разу, оскільки був днювальним по намету. Як тільки приїжджаю, відразу беруся за роботу. Косити й сьогодні буду (Ми розмовляли в п’ятницю. – авт.), і завтра. У мене наплічна бензокоса, якою за день, якщо нормальна погода, можу викосити до 60 соток! А те, що в армію пішов, – так війна ж у країні. Якщо ворог, не дай Бог, добереться сюди, хто буде захищати мою сім’ю? Дружина з автоматом воювати не буде. Батько, слава Богу, ще живе, йому 85 років. І зброю при необхідності візьме в руки – він не з чуток знає, що таке війна, адже Друга світова проходила й через Стужицю. Але професійно захищати Батьківщину може лише солдат регулярної армії.

– Як у селі сприйняли те, що ви в 48 років пішли в армію?

– Нормально. Серед моїх однолітків є навіть такі, що теж хотіли б служити. Правда, деякі з них любителі випити. Коли вони мене питають: «А можна й мені до вас в армію?», я відповідаю: «Можна, але вас не візьмуть за станом здоров’я», – сміється Микола Миколайович.

– Ви готові до того, що батальйон можуть перекинути в зону антитерористичної операції?

– Знаю, що якщо введуть військовий стан, наш батальйон можуть направити в зону АТО. Я готовий до цього, тому й пішов добровольцем в армію...

Солдати-добровольці психологічно більше готові до несення служби

Микола Митришин – далеко не єдиний доброволець у Закарпатському батальйоні територіальної оборони, на сьогоднішній день їх тут кілька десятків.

– Із самого початку було близько вісімдесяти добровольців, у тому числі й колишні військовослужбовці, які пройшли Афганістан, – каже командир батальйону полковник Ігор Кисилейчук. – Однак потім частину довелося відсіяти. Головна причина – стан здоров’я. Зараз у нашому батальйоні близько шістдесяти добровольців. Чим вони відрізняються від інших бійців? Психологічно більше готові до несення служби.

– Якісь проблеми з солдатами виникають?

– Особливих проблем немає, хіба що іноді виникають деякі непорозуміння, які ми оперативно усуваємо. Наприклад, кілька тижнів тому я зустрічався з рідними своїх солдатів (були, в основному, матері й дружини), і одна з мам обурювалася, що сина дуже рідко відпускають у звільнення, а якщо й відпускають, то лише на короткий час. Я пообіцяв розібратися, повернувся в батальйон, викликав солдата й запитую: «Ти що – не ходив у звільнення?» «Ходив, – відповідає. – П’ять разів». «То давай мамі зателефонуємо, пояснимо, бо вона переживає». А він замнувся так і просить: «Товаришу полковнику, давайте краще не дзвонити мамі...» Ось такі непорозуміння, – сміється Ігор Кисилейчук.

– Що скажете про рядового Митришина?

– Скажу, що якби таких, як Митришин, у батальйоні було 421, то комбат міг би керувати по телефону – приїхав раз на тиждень, поставив завдання й повернувся додому. Я, звичайно, утрирую, але частка правди в цьому є. Чудовий солдат!
Відомо, що Верховна Рада України прийняла поправки до «Закону про військовий обов’язок і військову службу» в зв’язку з частковою мобілізацією. Про те, як це відобразилося на солдатах Закарпатського територіального батальйону, ми поцікавилися в заступника комбата по роботі з особовим складом майора Олександра Тельнова.

– Тепер на призваних у ході мобілізації солдат буде поширюватися весь комплекс гарантій соціального захисту, передбачений для військовослужбовців, – каже О. Тельнов. – Так, військова служба зараховується до їхнього страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю чи державної служби, військовослужбовці отримують право на навчання у військових закладах. Крім того, держава гарантує їм припинення нарахування відсотків за кредитами, збереження основного місця роботи з середньою заробітною платою тощо. У зв’язку з цим багато солдатів звертаються за роз’ясненнями, довідками, і ми все оперативно вирішуємо.

– Як часто солдатів відпускають у звільнення?

– Більшість – щовихідних. Ми тепер служимо в умовах польового виходу, банно-прального комбінату немає, тому чоловікам треба й обмундирування випрати, і поголитися в нормальних умовах, прийняти ванну – у нас тут тільки літній душ. Ну, й родину побачити, звичайно, – це теж важливо.

– Є в батальйоні добровольці, що старші за Миколу Митришина?

– Так, адже граничний вік для призову – 55 років. Серед наших добровольців є й інші багатодітні батьки. Наприклад, 46-річний старший лейтенант із Тячева –  батько п’ятьох дітей. Колись він був військовослужбовцем, пішов на пенсію, а тепер знову повернувся в стрій. А взагалі серед добровольців дуже різні люди – вчителі, приватні підприємці, робітники, є навіть державні службовці. Всі вони розуміють, що зараз більше потрібні тут, тому й прийшли в армію...

Теги: війсбковослужбовець, батальйон

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати