Про те, хто посяде місце предстоятеля Української православної церкви (Московського патріархату), російські «місіонери» та проповідники заговорили ще до поховання Блаженнішого Володимира. Очікується, що курс на помісність та об'єднання із УПЦ КП буде згорнуто.
Насправді, ділити посаду предстоятеля та інформаційно «гріти» її для свого кандидата прицерковні аналітики та представники сусідньої держави намагалися навіть, коли Блаженніший ще був живий. Москва завжди хотіла змінити Блаженнішого Володимира на більш слухняного. Навіть під час візитів на урочистих службах в Україні патріарх Кирил у проповідях (маніпулятивно вдаючись до Євангельских аналогій) відверто висловлювався проти всіх спроб від'єднання від Москви.
Сьогодні немає значення, коли відбудеться Архієрейський Собор єпископів, який обере нового предстоятеля. Часовий лаг для цього: через сорок днів після поховання, але не пізніше трьох місяців з часу упокоєння
У випадку очевидної перемоги Онуфрія керуючим справами (реальним керівником церкви) стане владика Антоній Поканич. Антоній Поканич - людина Януковича та ставленик Москви. Митрополит Онуфрій - предстоятель, Поканич - реальний керівник. Таким, за нашими джерелами, є задум Москви. І тут постає один з найсерйозніших викликів для української влади. Чи захоче віддати українська влада фактичний контроль над понад мільйоном українських душ патріархії (Кремлю) у період боротьби з московською агресією?
Українська влада до кінця не розуміє, наскільки серйозно контрольований Москвою процес будь-яких кадрових призначень у митрополії. Там немає жодної випадкової людини. Неугодних вже «підчистили». Більшість коментарів, які виходять з вуст навколоцерковних істориків, юристів та богословів, найчастіше узгоджено із офісом на Чистих прудах. Якби РФ була дружньою державою, це не було б так небезпечно. Православ'я, як кажуть у Кремлі, таки «духовна скрепа». І росіяни, особисто мені напівросіянці, донедавна були брати. Але мета Московської патріархії - не збереження православ'я, а збереження впливу Кремля. Як саме? Маленькі приклади з сучасного церковного життя. Є на Поліссі два священика УПЦ МП. Один після Майдану перестав поминати на літургії патріарха РПЦ Кирила, а інший продовжив поминати, вести активну пропаганду, а нещодавно за дивним збігом обставин отримав фінансування на добудову церкви. І все у нього добре, люди до нього їздять, бо там церква нова, зручніша і моляться вони там за припинення «братовбивчої війни та междуусобная брані». І вертається паства звідти із добрими проросійськими настроями. Де речі, проти «междуусобная брані» ми всі (паства УПЦ МП) молимося на кожній літургії. А я думаю, була б добре, окрім цієї молитви, в храмах додати ще одну - за перемогу «над іноплемінниками» або «проти супостатів», або інші молитви, які чітко формулюють за що та проти кого ми боремося. Хіба не так чинить національна церква під час війни?
Українська влада повинна зрозуміти, під склепіннями храмів Української православної церкви щонеділі слухають проповіді понад мільйон людей.
Не весь клір поділяє ідею тісного зв'язку із РФ. Але частина священста пов'язана із Москвою, і не завжди тільки грошовими потоками. Для старих єпископів це - частина переконань, традиція. До розуміння національної ідеї людям старого гатунку треба піднятися.
У будь-якому випадку над свідомістю кліру треба працювати. Головне завдання - виявляти агентів впливу Москви в митрополії та церкві та нейтралізовувати їх. Крім того, слід запровадити політику підтримки того духовенства УПЦ МП, яке перебуває в опозиції до промосковського курсу.
Повторю те, що писала: політика покійного Блаженнішого Володимира щодо створення єдиної помісної церкви не мала успіху тільки тому, що він ніколи не мав системної та дієвої підтримки держави.
Уперше за часи незалежності ситуація для становлення національної церкви є надзвичайно сприятливою.
Або влада нейтралізує негативний вплив УПЦ (МП), або УПЦ (МП) буде продовжувати працювати в інтересах ворожої держави.