Свалявська трагедія 1915 р.: Не суди, хто поганий, не питай, по кому подзвін

Про одну з таких страшних, проте все ще напівзамовчуваних аварій хотілося б розповісти докладніше.

...Сталося це на Закарпатті 15 березня 1915 року, майже точнісінько опівночі. Місцевою залізницею без упину, немов у збудженому вулику, сновигали переповнені ешелони — переважно з працівниками лазарету, зв’язківцями та іншими інженерно-допоміжними службами. Позаяк саме на той час австро-угорським військам вдалося вже трохи оговтатися від наслідків знаменитого Брусиловського прориву, тобто зупинити наступальні операції царської армії, яка протягом осені заволоділа чималим клаптем земель супротивника (підійшовши кінець-кінцем упритул до річки Латориці). Отже, весь східний фронт навесні 1915 року перемістився до Галичини, куди, власне кажучи, й направлялися тилові підкріплення.

...І ось коли тієї зловісної ночі зі станції Свалява у напрямку Воловця рушив битком забитий своїми й чужими ешелон (бо були в ньому як «їхні» важкопоранені, так і «наші» полонені), неподалік станції Заньки аж 20 (!) хвостових вагонів раптом відчепилися від головного і почали, набираючи шалені оберти, стрімко котитися по схилу!..

Причому декому з окутих маренням солдатів, що задрімали у товарних теплушках, попервах навіть подумалося, ніби почався російський контрнаступ (так, в усякому разі, переповідали згодом ті, кому все ж пощастило вижити). А поодинокі здорові воїни, серцем відчувши біду, стрімголов кидалися у темну віконну порожнечу, хоч шансів уціліти за такої швидкості руху було в них ну дуже мало. До того ж двері на вагонах тоді ретельно замикали саме ззовні — щоб уникнути неконтрольованих випадків втечі й дезертирства.

Тим часом на самій станції Свалява зустрічні колії, як на зло, були заставлені переважно цистернами з пальним, гарматами та амуніцією. В результаті — вибух воістину нечуваної сили сколихнув і ледь не перевернув догори дригом усе містечко!...

Через безліч до невпізнанності понівечених трупів неможливо було навіть надати оперативну першу допомогу постраждалим: їх просто зносили без зайвих розпитувань (на кшталт: хороший він чи поганий і проти кого воює) у сколочений нашвидкуруч польовий шпиталь. Принагідно зазначу, що тут зараз функціонує міська середня школа №3, де пам’ять про цей жахливий епізод історії теж належним чином увічнено.

Серед 250 обгорілих тіл упізнано було лише трохи більше сотні. Принаймні, на величному чавунному обеліску (на знімку), спорудженому в 30-х роках, викарбувані їхні інтернаціональні прізвища. Ну а далі.... далі — просто порядковий номер і порожня рисочка.

До речі, насамкінець варто було б, гадаю, розповісти бодай коротенько і про саме кладовище, яке стало останнім (хоч і суто символічним) прихистком усіх цих мучеників. Зараз воно називається «Свалявський меморіальний парк».

Територія для нього спеціально тут же, по війні, впорядковувалася захопленими у полон італійцями (бо ж Закарпаття, нагадаємо, перебувало тоді у складі сусідньої Чехословаччини) і солідний відрізок часу підтримувалася на зразковому рівні. Але десь наприкінці 40-х, тобто вже із приходом у ці краї радянської влади, стали даватися взнаки прояви вандалізму. Зокрема, безшабашні водії-далекобійники, не задовольняючись вузеньким польовим путівцем на Дем’янчі, автівками утрамбували собі дорогу прямісінько через могили. Згодом мальовничий тин із живоплоту теж було знищено, внаслідок чого сам обеліск опинився раптом уже на проїжджій частині.

Далі — більше... У середині 50-х років на облаштованому поруч Лисогорському військовому полігоні занадто хвацькі червоні комісари не придумали нічого дотепнішого, ніж використовувати тутешні надмогильні плити як зручні навчальні орієнтири для прицільної стрільби. Коротше кажучи, все ніби за логікою епохи котилося до повного забуття і зневіри...

Та завдяки активній протидії з боку вчасно створеного Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (беззмінним головою якого був академік П. Т. Тронько), слава Богу, вдалося запобігти остаточній руйнації цвинтаря.

Крім того, відіграв тут, далебі, не останню роль і той важливий чинник, що по сусідству вирішено було заодно організувати братське поховання і двох тисяч мирних угорців та німців, життєвий шлях яких трагічно обірвався у сувору добу Великої Вітчизняної. Причому для них тут ось уже майже чверть століття височіє окрема поіменно розписана стела. А за шанобливе підтримання навколишньої чистоти й порядку з ентузіазмом узялася місцева молодь (під орудою колишнього народного депутата Михайла Товта). Та все ж, оскільки обидва ці військові кладовища огороджені спільним муром, то, відповідно, й назва в них тепер одна — цілком зрозуміла кожному і навіки незабутня: «Свалявський меморіальний парк».