Чи не тому вони такі хазяйновиті та роботящі? Адже мало яке село не тільки на закарпатській Верховині і не тільки в рік Коня може похвалитися таким величезним табуном однокопитних, як Синевирська Поляна!..

За словами багаторічного секретаря сільської ради Марії Красняник, на території високогірного осідку нині нараховується сила-силенна красивих вороних, легких скакунів, поважних важковозів, спритних «гуцуликів» — аж 220 гривастих. Це, вважай, кожне п’яте дворогосподарство ними обзавелося!..

До речі

До сільради входять чотири населені пункти: Синевирська Поляна, Свобода, Загорб і Береги. А з ними — ще 12 розкиданих по довколишніх горах присілків з цікавими назвами: Верхня Буковинка, Нижня Буковинка, Красний, Вишнянські Верхи, Нижнянські Верхи, Коминець, Плашанки, Заріг, Студений, Дальня, Сакальова, Осоня.

Тримати коня на обійсті — не мода, а необхідність. Ґаздувати з ними — значить, мати вигоду. Тутешній житель Федір Калинич зізнається, що без цієї живої тяглової сили не уявляє життя в горах. Каже, що їх запрягати почав ще з дитинства, і цього діла навчилися його діти. У великій пригоді коні в усіляких господарських справах: ними навесні орють і боронують нивки, підвозять добрива та насіння під майбутні врожаї, восени звозять сіно, картоплю, дрова. А майже цілорічно трелюють ліс.

Та все-таки головна таємниця поголовного тримання синевирськими полянцями четвероногих трудівників полягає у проблемному місцевому ландшафті. Де-де, а тут довкола — крутосхили, важкодоступні місця під сінокоси і ниви. А що вже й казати про випасання худоби влітку на полонинах, що бовваніють навколо своєю дикою громадністю і лякливою, віками незбагненною таємничістю...

Усі ці хутірці розташовані в глухомані, мало не під самим небом. Місцезнаходження їх сягає під тисячу або й більше метрів над рівнем моря. Добратися й нині до цих дивної краси малочисельних поселень, де очевидно в давнину й зародився рід безстрашних опришків, можна лише пішки або тільки на коні!..

Тут протягом уже сивих століть коні й стали надійно виручати горян. Особливо практичні під час підвезення краму з пониззя, бо на присілках немає торгових точок. На санях чи возах — залежно від пори року — ними доставляють селяни вантажі харчових запасів як для себе, так і худобини, якої повно в хлівах: овес, пшеницю, комбікорми, буряк... Ще один важливий плюс мати коня на відшибі. Він у помочі під час екстремальної ситуації, коли з присілків у Синевирську Поляну терміново потрібно доставити тяжкохворого чи породіллю.

Необхідно завважити, що верховинці — народ таки кмітливий. З потужним розвитком туризму біля святині Карпат — Синевирського озера— конюхи примудрилися добре підзаробляти. Приїжджим мандрівникам охоче пропонують покататися верхи чи на санній упряжці або пак і на бричці. Від такого сервісу, зрозуміло, задоволення взаємне.

Хоч би що казали, а коні для горян, аби жити та трудитися — на вагу золота. Навіть більше...

І хай їм щастить року нинішнього «кінського» й у всі прийдешні!..