Сміття на своїх греблях Закарпаття позбавиться через 50 років?

Особливо хотілося б зазначити, що під час фестивалю не тільки демонструють і нагороджують кращі фільми, але і йде широке обговорення білоруською громадськістю досягнень і промахів у екології в республіці. Залишається лише пожаліти, що в Україні не проводиться такий фестиваль — він був би доречним, особливо зараз — напередодні першої п’ятирічки (вона стартує 2008 року) з продажу квот, які наша країна має за Кіотським протоколом.

В УКРАЇНИ — НАЙБІЛЬША КВОТА НА ВИКИДИ

Із наступного року в Україні має бути гаряча п’ятирічка. По-перше, країна буквально напружилася в очікуванні першості Європи з футболу влітку 2012 року. Схоже, що в період, який відділяє нас від цього літа, дуже багато що має змінитися. Як гриби після дощу ростуть нові стадіони суперкласу, добудовують п’ятизіркові готелі, виникають нові шикарні ресторани. Влада багато говорить про нові автомобільні траси з Європи через всю країну і про модернізації залізниць.

Проте українцям майже не відомо про іншу, не менш важливу подію для країни — про те, що згідно з Кіотським протоколом, із наступного року протягом п’яти років наша країна отримає можливість продавати так звані «зелені» квоти. Що це таке? Про загрозу самому існуванню людства в зв’язку з перегрівом планети через промислові викиди і неминучі кліматичні зміни сьогодні говорять на всіх континентах. Україна (як і Росія) належить до країн, у яких за Кіотським протоколом, — найбільша квота на викиди.

У 70-ті роки — роки бурхливого розвитку промисловості в Україні — справа дійшла до того, що на батьківщині ніжинських огірків цей продукт взагалі майже перестав рости. На українських городах через кислотні дощі росли частіше за все тільки якісь кривульки, а огіркове листя ставало іржавим і відразу ж гинуло. Було очевидно — ми підійшли до небезпечної межі в розвитку.

Проте в 90-ті роки, коли промисловість країни різко пішла на спад, якось самі собою з’явилися огірки, краще почувалися дерева, що звичайно жовтіли вже посеред літа в містах, відродилося і багато інших рослин. Чи надовго? Металургійні і хімічні заводи з кожним роком димлять дедалі сильніше. Україна після підписання Кіотського протоколу опинилася серед тих не багатьох країн, які отримали квоти за зменшення рівня викидів. Наступного року перед Україною відкривається перспектива виторгувати на цих торгах щонайменше півтора млрд. доларів.

ЧИ ЗРОБИМО МИ ЕКОЛОГІЧНИЙ РЕНЕСАНС?

А втім, називається й інша цифра — мовляв, якщо наша країна грамотно поводитиме себе на ринку екологічних інвестицій, вона зможе отримати до 10 млрд. доларів і, що найголовніше, ці кошти Україна за визначенням зобов’язана буде пустити на екологізацію своєї промисловості, посадку лісів, оздоровлення комунальних господарств. Все це має реалізуватися також протягом найближчих п’яти років. Крім того, після вступу до СОТ (а це має статися цього року), в Україні очікується виведення з сільськогосподарського обороту 7—8 млн. га ріллі. Зокрема, очікується, що на двох млн. га буде висаджено ліси. Тобто, починаючи з наступного року, нашу країну очікує такий собі екологічний ренесанс, своєрідне відродження буквально на всіх можливих напрямах.

Як бачимо, перспективи перетворень мають надію, проте у екологічної громадськості все це особливого оптимізму не викликає. Чому?

Досвід свідчить — на шляху таких нововведень завжди виникають якісь перешкоди, що не цілком усвідомлюються, які часто описують фразою: «Наш народ ще не готовий до такого прориву». Так, Україна дуже строката за різними показниками країна, в тому числі відрізняється вона і за рівнем екологічної свідомості. Нещодавно нам довелося після страшних весняних паводків побувати на Закарпатті, де місцеві гідротехніки в різних місцях збудували греблі, покликані врятувати місцеві села від майбутніх розливів. Проектувати цю систему їм допомагали спостерігачі зі Швейцарії, у яких великий досвід у цій справі.

Ми були свідками, як місцевий керівник водив швейцарських гідрологів греблею і сором’язливо вибачався за те, що люди в греблях влаштували… звалища зі сміття. Швейцарці послухали те, що їм говорив закарпатець, і з усмішкою повідомили: «Нічого страшного — у нас таке ж було років п’ятдесят тому. Ми також довго сушили собі голову, як це подолати і, нарешті, знайшли спосіб».

Далі швейцарці спитали: «А де ви проектували ці греблі?». «У Києві та в Ужгороді, — не без гордості кажуть керівники області, — над проектом працювали кращі фахівці країни». Швейцарці з розумінням переглянулися і пояснили: «Ми так само стикалися з цими проблемами, поки не здогадалися — треба підключити самих громадян до цього будівництва. Ми почали з того, що обговорили питання потреби греблі з жителями найближчих сіл. Потім привезли до цих сіл фахівців, які розказали їм про майбутній проект греблі. Місцеві мешканці висловили свої зауваження, побажання, заперечення. Усе це було враховане.

Потім, коли почалося будівництво, ми намагалися максимально залучити місцевих робітників і фахівців до роботи, і так само запросили взяти участь у такому будівництві всіх мешканців сусідніх сіл. Свою лопату піску в греблю кинули всі — від малого до старого, від мера селища до пенсіонерки. Це було справжнє народне будівництво і в результаті ніхто з місцевих тепер не кине пет- пляшку будь-де, не буде складати сміття біля греблі, а піклуватимуться про неї, тому що вона їм стала рідною…»

«... МИ СЯДЕМО І МАЛЮВАТИМЕМО...»

Коли розгорталися ці події, ми знімали в Закарпатті фільм «Спаси і збережи». Кіно явно алармістське з акцентом на екологічні жахи. Саме тоді стало зрозуміло, що, мабуть, потрібно робити якесь інше кіно, яке б зверталося не до страху, а до інших боків людської душі, наприклад, до її романтичних струн, до естетики, краси.

Адже рекламує компанія Філіпп Морріс свої сигарети, показуючи чудові прерії і сміливих ковбоїв. Вразливі романтичні струни душі у людей, виявляється, бринять сильніше, ніж страшний заклик МОЗ, який попереджає про страшний рак. Естетично продумана реклама сигарет діє сильніше, ніж формально виконана текстова страшилка!

Після цього ми — група авторів і режисерів — розпочали працювати за новою концепцією — звертатися до романтичних струн душі, намагалися показати, що людина, яка цінує красу, сильніша в цьому жорстокому світі і у неї більше шансів вижити, ніж у людини переляканої. З цими думками ми зняли фільм «Птахи гнізда Марії» про покалічену з дитинства поліомієлітом сільську художницю Марію Примаченко. Вона вижила, тому що нею рухало тонке відчуття краси. Саме краса врятувала її під час голоду 30-х, краса врятувала її і під час Чорнобилю. Село Болотня (на кордоні України і Білорусі), в якому вона безвиїзно жила, розташоване неподалік від Чорнобильської станції. Із села було видно вибух реактора і чути шум. Коли односельці почали в паніці виїжджати з села, вона спокійно поставилася до катастрофи. У цьому плані ключовою є її фраза після вибуху реактора, яку вона сказала сину: «Нікуди ми звідси не поїдемо, а сядемо і малюватимемо. І стільки ще намалюємо. Ось побачиш!». Коли повз них їхали машини з біженцями, вона з сином малювала картини, іронізуючи з ядерників, з їх реактору, з їх засобів захисту від радіоактивного випромінювання, які їй надіслало районне начальство. Вона мала рацію — багато хто з односельців помер від туги, переселившись на нові місця, інші спилися, вона ж продовжувала працювати у своєму селі. Марія Примаченко прожила близько 90 років!..

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати