Володимир-Вальтер Ковалик: Серцем я живу на Верховині

Він член Міжнародної спілки поетів США, Національної спілки письменників України, Української асоціації письменників. Він вільна птаха у двох мовних світах: мальовничому маленькому селі Підгірне, що неподалік Львова, та американському мегаполісі Чикаго. Та хоч якою б мовою він писав, перед читачем — цілісна творча, обдарована від Всевишнього постать. Він щирий, доступний, люблячий і добрий, мудрий і натхненний. Він збирає звук до звука і засіває густо, аби вродило Слово і озвалось у людських серцях мелодією рядків: «Літа летять, переганяють птахів, Їм з вирію вже вороття немає».

Мені пощастило познайомитися з Володимиром Коваликом на ІV фестивалі юних поетів і прозаїків, митців фото і малюнку, слухачів Малої академії літератури і журналістики, — «Рекітське сузір’я», який нещодавно проходив на Закарпатті і почесним президентом якого він є.

"УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО — РОДОМ З УКРАЇНИ"

У маленькому високогірному селі Рекіти у Міжгірському районі, що на Закарпатті, є місток «Рекіти — Чикаго». На ньому зупиняємося. Пан Володимир пильно вдивляється в небо:

— Головне, аби не було дощу, — тихенько промовляє. І тут же додає: — А втім, хай окропить творчі починання юних на щедрий урожай.

Сонце засліплює очі. Сльози виступають чи то від радости, чи від хвилювання. Пан Володимир міцно тисне руку і починає говорити віршами:

Українське слово —
родом з України!
Мучене в темницях ворога не раз,
Українське слово по Чикаго лине,
Мовою Вітчизни звеселяє нас.

— Читаю, читаю я «Українське Слово», хоч би де був — чи тут, на Львівщині, чи в Чикаго.

Поважного гостя зустрічають тут як годиться: із короваєм на розшитому верховинським орнаментом рушнику. Він започатковує тут тісну дружбу між вчителями та слухачами Малої академії літератури і журналістики. Володимир Михайлович зворушений щирою і теплою зустріччю з обдарованою молоддю, з простими і талановитими людьми. Далі високоповажний закордонний гість прямує до невеличкої дерев’яної церквиці. Де ще здибаєш таку чудову пам’ятку дерев’яного зодчества, як ця — занесена в реєстр ЮНЕСКО Миколаївська православна церква 1643 року?

Трембітарі-верховинці — Федір Тарахонич та Василь Маркович —трембітають святу. Зі сцени амфітеатру під відкритим небом не сходять юні таланти. Володимир Михайлович пропускає через своє серце кожен рядок, кожне слово. До нього підходить тендітне дівча з книгою «Калиновий монолог» і просить залишити автограф. Цей автограф пам’ятний ще й тим, що день випав на Івана Купала.

ОДНА ДОЛЯ — ДВА СВІТИ

— Пане Володимире, нашим читачам відома Ваша глибока і сильна поезія. Та дехто з них стверджує, що Ви — американський письменник, який пише українською?!

— Все не так просто. Народився 1921 року в родині українських емігрантів у місті Чикаго. Закінчив початкову школу. Писав вірші і мав успіх: їх друкували американські часописи. А далі мама стурбувалася, що син має неодмінно знати мову батьків. І ось одного дня вона привезла мене до своїх батьків, добрих господарів, у село Дроздовичі, на той час на Перемишльській землі. Привезла, аби я вивчив материнську мову і почав писати вірші не лише англійською, а й українською. Ось тут, на своїй другій рідній Батьківщині, і довелося сповна випити людського горя та болю.

Швидко скінчилося щасливе дитинство у заможних батьків у Чикаго... Після романтичної юности в родині багатого діда та після п’яти років боїв в Українській Повстанській Армії потрапив у лабети садистів-енкаведистів, де і зазнав нелюдських катувань. А як викреслити із життя двадцять років каторги в концтаборах Мордовії?..

— Чула, що і в ті важкі роки доля подарувала Вам зустріч із людиною-легендою — Йосифом Сліпим?

— Це так. Із двадцяти років каторги в концтаборах Мордовії п’ять — провів з людиною-легендою Йосифом Сліпим. Частенько Митрополит виходив із задушливого барака ковтнути свіжого повітря, тому що в помешканні постійно кис сморід, як у стайні. Він крокував до дозволеного місця для прогулянок. Ніби зараз перед очима дерев’яна вежа, діючий годинник з дерев’яним механізмом — пам’ятка якогось військовополоненого німця-генерала. Це був єдиний показник часу, який зухвало відлічував терміни тисячам знедолених. Митрополит любив повторювати: «Час — це необмежена проминальність». Та частіше Владика нікуди не виходив. Постійно молився у своїй тюремній келії. Частенько свою пайку віддавав голодним, а сам лишався без їжі. Час від часу я пригадував слова Митрополита, що людині необхідна віра. Віра робить людину розумнішою.

Мушу сказати, що Йосиф Сліпий інколи, дуже рідко, любив пожартувати. Якось я приніс вірша, написаного для його величности. Митрополит вислухав. Був у доброму гуморі і запитав: «А де друкувати будете?» Жартома чи всерйоз я відповів, що у Львові.

Та наші дороги з Йосифом Сліпим розійшлися. Лише пізніше мені стало відомо, що Патріарха вивезли з «Дубровлага». А свого вірша «Живе в серцях» світлій пам’яті Патріарха я зміг надрукувати лише восени 1992 року...

— І все ж, Ви, пане Володимире, чи пак Вальтере, повертаєтеся із заслання до своєї першої Батьківщини?

— Ні-ні. У 1967 році я забираю свою дружину Мілю, десятирічну донечку Олю та шестирічного Ярослава і переїжджаю із заслання до Львова, де немає нічогісінько, лише довгий віз невиправних болячок. Навіть прописки і права на неї. Тимчасово прилаштувалися у сестри дружини у Львові. А вже згодом — світ не без добрих людей — почали будувати дім у селі Підгірне під Львовом.

У свою власну двоповерхову оселю я переходив, коли вперше на повний голос в ефірі Українського радіо зазвучали слова Василя Симоненка:

Можна все на світі
Вибирати, сину.
Вибрати не можна
Тільки Батьківщину.

— Та хоч там як, Ви відчували ностальгію за своєю першою Батьківщиною?

— Так. Спершу пішла чутка, що всі американські родаки можуть їхати до Америки. Ми із сином на початку 80-х років поїхали до Москви. Холодна і непривітна осінь і такі ж люди нас зустріли там. Певно, синові знову інтуїція підказала не показувати підтвердження, що він, справді, громадянин США. Лише у 1991 році Американське консульство у Києві зустріло нас дуже привітно. І вже за два тижні у моєму помешканні у Підгірному пролунав телефонний дзвінок: можу отримати паспорт громадянина США. На митній службі кілька разів перепитували, до кого я їду і хто мене там чекає. Плакала дружина, не знаючи, що чекає мене в Америці.

Певна річ, треба було пройти через усі американські перепони, але вони не порівнянні з «радянськими». Чикаго зцілює всі рани і дарує душевний спокій.

За рік я повернувся в Україну вже визнаним американським письменником. Зі всіма документами. То була найщасливіша зустріч із дружиною і дітьми. До ранку ми будували плани на майбутнє там, за океаном. Особливо засипали запитаннями діти.

Згодом діти побачили й відкрили для себе Америку. Нині живуть там. А ось дружині Мілі не судилося. Тепер щороку, навесні, мов той лелека, я прилітаю в Україну, щоб навідати свою другу Батьківщину і поклонитися могилі, де у вічному спочинку моя єдина Любов.

ЙОГО ЛЮБОВ ПРЕСВІТЛА

Я бачила, як світяться від любови його очі. Від любови до життя, до людей. До знайомства з новими цікавими людьми.

На моєму столі — «Калиновий монолог», дев’ята книга Володимира Ковалика. Щедрою рукою написаний автограф.

Читаю поезії Володимира Ковалика — і мене переповнює радість життя. Він думає і пише по-весняному легко. Його поезія — то великий і неоціненний скарб і для України, і для Америки. Він — людина-борець за свободу своєї Нації не лише для себе, а й для всіх людей на землі.

— Працювати для всього людства, — це мета всього мого життя. А ще — благословляти добрі дитячі наміри, створити всі умови, аби їхні твори своєчасно побачили світ. Головне — робити все з любов’ю.

Перегортаю сторінки:

З любов’ю можна все зробити.
Вона — основа і рушій,
Щоб тішитись і з нею жити,
І шану віддавати їй.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати