Триста років самотності

Владика Юрій (Джуджра) у Новому Саді – глава греко-католиків Сербії

Мої журналістські дороги пролягали до українських громад Варшави, Перемишля, Праги, Братислави, Відня, Москви, Будапешта, Риму, Мадрида, Торонто, Вільнюса, Кошице, Свидника, ба навіть півсвіту літаком подолав до далекої Куритиби, що у бразильському штаті Парана, але ніяк не вдавалося досягти сербської Воєводини, де вже майже три століття живе й трудиться найдавніша русинська діаспора, яка прийшла сюди з території сучасного Закарпаття і Східної Словаччини. Однак зовсім невипадково минулого року гостював у мене знаний закарпатський журналіст і письменник Олександр Гаврош, який подарував щойно видану книжку «Блукаючий народ». Тоді й домовилися, що за найменшої нагоди кинемо все і таки поїдемо до братів-русинів у далеку Сербію. Та чи далеку? Від Ужгорода до Руського Керестура – заледве понад 500 кілометрів, у розмовах й дискусіях дорогу подолали без звичної у тривалих мандрах втоми.

Панонську рівнину перетнули з півночі на південь Угорщини – стартували від Карпат і зупинились майже біля підніжжя Фрушкогори у Сербії. Кочові угорські племена тисячу літ тому клином розітнули давні слов’янські поселення й осіли тут назавжди з табунами коней, що випасалися на соковитих пасовищах. Війнами й спорадичними набігами «нарізали» собі шматки масної землі, допоки не зупинили їх більш могутні сусіди.

Віра як порятунок

Намотуючи на колеса джипа сотні кілометрів, ловив себе на думці: а як 260 літ тому назад додали цю немалу відстань закарпатські русини? На запряжених волами возах, ночуючи серед безкраїх долин, баз GPS-навігаторів йшли вони назустріч незнаній долі і не відали, що від великих злиднів прийдуть до ще більших.

Австро-Угорська імперія рекрутувала великі родини й цілі села на освоєння звільнених від турків земель, однак робила це системно й осмислено: з тогочасного Закарпаття дозвіл на переселення отримували тільки вільні газди, а не наймити, причому виключно греко-католики з тодішньої Мукачівської єпархії. Ця незначна на перший погляд умова – приналежність емігрантів до католиків східного обряду – упродовж майже трьох століть відіграла ключову роль у збереженні національної самосвідомості русинів. «Якщо б сюди з Горніци приїхали православні, вони давно вже були б сербами! Наша греко-католицька віра дозволила нам зберегти власну ідентичність», – казали мені в один голос поважні професори й пересічні руснаки. Сумний історичний досвід українців сходу й півдня нашої країни, на жаль, підтверджує цю тезу – Московське православ’я дбало не про розвій нашої національної культури й мови, а найперш про зросійщення посполитого люду…

Нагадаю, що в Австро-Угорській імперії українців офіційно називали «русинами», в латинській і німецькій традиціях – «рутенами», а найзахідніша гілка єдиного українського генеалогічного дерева йменувала себе «руснаками». Священик-будитель Олександр Духнович першим на Закарпатті почав пропагувати назву «русин», тим самим підкреслюючи свою єдність із галичанами, які так само себе величали. Пізніше корінні Закарпатці приймуть нову назву «українці», однак ті переселенці, які відірвалися від материкової Батьківщини, залишать самоназву «руснаки».

Обіцяні родючі землі з молочними ріками виявилися непрохідними лісами та непролазними чагарниками – мусіли викорчовувати і заготовляти для імперії деревину й вже потому освоювати вивільнену землю з нуля. Через кілька століть знаний руснацький історик Янко Рамач напише: «У важкі часи, коли притискала бідність, багато переселенців думало про повернення до Горніци (себто Закарпаття – авт.). Багато разів руснак, опинившись на безмежному полі рівнинної Бачки, шукав на овиді Карпатські гори. Не раз, п’ючи тутешню смердючу воду, згадував бистру і студену – з гірських потічків. Але що довше тут був, тим життя дедалі міцніше в’язало його до цієї болотистої, чорної і масної землі. Більшість переселенців мала один шанс – вижити. Вижити, попри все».

Цей будинок у хорватському Вуковарі неподалік вулиці Української зберіг зловісний відбиток недавньої війни

І вони вижили! Викорчовували ліси, висушували мочари, будували хати, церкви й школи, прокладали дороги, і, відірвані від материнської землі, витворили власну писемність, кодифікували руснацьку мову та граматику, почали видавати газети, журнали, книги. Нині 15-тисячна руснацька община пишається своїми вченими, митцями й письменниками (останніх – майже 100!), тут видано понад 400 книг, регулярно виходять часописи, ведуть мовлення радіостанції й телеканал. Від ясел і школи – до гімназій й університету може руснак на рідній мові здобути початкову, середню та вищу освіти.

Руснаки для задоволення власних духовних потреб мають устократ більше, ніж, приміром, українці Криму чи Донбасу, – такий парадоксальний для нас, в Україні сущих, висновок виніс я з далекої Воєводини.

Руснацькі файли

Творчу львівсько-ужгородську бригаду («екіпу» – по-тутешньому) – чекали з нетерпінням. Молода русначка Саманта Рац через всюдисущий Фейсбук знайшла Олександра Гавроша і мене й запросила до себе. І от ми у шеститисячному валалі (селищі) Руському Керестурі, до слова, єдиному поселенні в Сербії, де абсолютну більшість складають руснаки. Доволі швидко в центрі знаходимо вулицю Іле Лоле Рібара і нарешті знайомимося з господарями ошатного будинку під номером 93.

Русначка Саманта та її чоловік серб Петер Стоїльковіч виявилися молодим подружжям з двома донечками-близнатами. Петер – вільнонайманий вояк сербської армії, тож розмова мимоволі перетікає до недавньої війни. Слух напружується від поки що незрозумілої мішанини руснацької і сербської мов, однак кілька маленьких погарчиків паленки з персиків роблять свою справу, і вже на авансцену виходить мовчазний у дорозі молодий ужгородських режисер Максим Мельник (вчиться у Братиславі, добре знає словацьку) – є контакт! Згодом долучаються до гутірки-»бешеди» Самантині батьки – Елемір та Ірина Раци з роду Криницьких, які кличуть нас на вечерю й пригощають паленкою власного розливу, оскільки мають невелику гуральню (продукують «всього» 10 тисяч літрів фруктової паленки на рік)…

Руський Кестур і Коцур (два найбільші поселення руснаків), сусідні містечка Вербас та Кула, Новий Сад – столиця Воєводини, і, звісно, Белград – столиця Сербії – повсюдно нас зустрічали гостинні руснаки й українці. Тривалі розмови й дискусії, презентації наших з Гаврошем книг і журналів, калейдоскоп яскравих вражень, нових облич і знайомств – усе це зосталося в пам’яті знаковими файлами.

У Руському Керестурі нас вітали й пригощали настоятель місцевого кафедрального храму отець Михайло Малацко, голова Національної ради руснаків Сербії Славко Рац та секретар місцевого самоврядування валалу Йоаким Надь (останній з гордістю показував новопосталий сучасний Палац спорту на кілька тисяч відвідувачів, на будівництво витратили 1,3 мільйона євро – і це у звичайному селі!); у Коцурі – письменник Микола Шанта і редактор часопису «Шветлосц» Микола Цап з чарівною дружиною на дивовижне ім’я Весна, тут на плебанії відвідуємо краєзнавчий музей й беремо участь у засіданні літературної студії, що налічує понад 20 письменників і поетів; у Вербасі (до речі, тільки тут діє спільне, а не розділене на два крила українсько-руснацьке товариство «Карпати») – кількагодинний дискурс з академіком НАН України, президентом академії наук і мистецтв Воєводини, завідувачем кафедри русинської мови та літератури Ново-Садського університету професором Юліяном Тамашем, автором фундаментальної 300-сторінкової праці «Українська література між Сходом і Заходом».

Гостюємо у Ярослава Комбіля, знаного перекладача з української на сербську і навпаки – він здійснив переклад творів Івана Франка, Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Олександра Ірванця, Сергія Жадана, Василя Махна, Ігоря Січовика, поезій Анни Багряної, Василя Голобородька, Ігоря Дзюби, Віктора Неборака та багатьох інших українських літераторів. Презентація у Коцурі за добрим звичаєм завершилася запальними піснями і танцями у супроводі гудаків та паленки, яку тут «палять», себто готують, з айви, персиків, груш, яблук, винограду. Цигарки між пальцями – звичне явище, палять тут майже всі, як жартують самі руснаки, у них не димлять тільки мачки (коти) й пси… До столу подають великі тарелі зі смаженим м’ясом і ковбасками, тут традиційно життя було заможнішим і ситнішим, ніж на материковій Україні; у минулих століттях ті ж закарпатці жили злиденно, у будні харчувалися картоплею, квасолею, кулешею з милайної (кукурудзяної) муки, м’ясні вироби перепадали лишень на свята і вихідні.

У Кулі ми гостювали у видавництві «Рідне слово»: директор Наташа П’єкні та журналіст Василь Дацишин з гордістю показували свої творчі доробки – газети, журнали й книги українською мовою (загалом у Сербії сумарно мешкає понад 20 тисяч вихідців з Горніци (Закарпаття) і великої України – 15 тисяч ідентифікують себе як «руснаки» і 5 тисяч записані у паспортах, як «українці»).

Директор видавництва «Рідне слово» Наташа П’єкні та журналіст Василь Дацишин

У Белграді ми мали слово на кафедрі україністики, яку організувала й очолила доктор, професор Людмила Попович, до речі, наша краянка, родом з Куликова, що поблизу Львова. Студенти (більшість – серби) добірною українською мовою ставили запитання, виявляли добру обізнаність з нашою дійсністю. Новий Сад подарував незабутні зустрічі з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським, істориком Янком Рамачем і його братом – поетом Михайлом Рамачем, письменником Владо Кочішем, владикою Юрієм (Джуджаром), активістами Союзу русинів-українців Євгеном Мудрим, заступником прокурора («прокуратора» – по-тутешньому) Йоакімом Грубеня та багатьма іншими знаковими постатями русинсько-української громади.

Осібно варто ще раз згадати книгу письменника Олександра Гавроша «Блукаючий народ», презентація якої проходила в містах і селах Сербії у переповнених залах. Гавроша зустрічали, як героя, оскільки він написав і видав направду цінну 310-сторінкову працю про історію руснаків-українців Академік Юліян Тамаш високо оцінив книгу всього двома словами: «Правдиво і чесно». Я бачив, як полегшено видихнув автор після цих слів вченого зі світовим ім’ям – недаремною виявилася багатолітня дослідницька й письменницька праця Олександра Гавроша. Ще раз рекомендую усім небайдужим до української історії перечитати цю книгу, що достойно продовжила дослідницьку працю наших славетних вчених-академіків Володимира Гнатюка, Олекси Мишанича, Миколи Мушинки та інших науковців й письменників.

Сім років лежить перекладена на сербську мову «Історія України» за редакцією Янко Рамача. Щоб видати її, потрібно дві (!!!) тисячі євро – велика материкова Україна не може знайти ці «великі» кошти. Тим часом Ахметов-Суркіси-Коломойський-Пінчук не шкодують грошей на футболістів, російськомовну попсу та сумнівні артінсталяції, а брати Ющенки ще й нині будують лікарню без майбутнього…

Українська душа русина…

Глобальні виклики третього тисячоліття принесли свої загрози й для русинів-українців Воєводини. Тут почалася нова масова еміграція руснаків – цього разу до Канади, де можна знайти більш високооплачувану роботу й кращі умови для життя. До речі, кереструрці через брак коштів взагалі не їздять на море до недалекої Хорватії чи Чорногорії. Останній перепис населення виявив тривожну тенденцію – щодесять років чисельність русинів-українців скорочується на 10 відстотків. Що буде з ними через 100 років? Донині вони мужньо й стійко витримували асиміляційні смерчі, мезо-урагани, й донині зберегли національну ідентичність. Упродовж віків з кожної хати щомісяця беззастережно й добровільно давали на духовний розвій – освіту, культуру, церкву – один динар, хоча зарплатня складала 10.

Пам’ятник отцю-доктору Гавриїлу Костельнику – творцю русинської граматики й одному з вимушених ліквідаторів Української греко-католицької церкви

Майже триста літ самотності, певного ментального «консервування», непохитне згуртування виключно навколо греко-католицької церкви, вірність родинним традиціям дозволили руснакам-українцям Сербії вижити, вистояти, зберегти рідну мову й не розчинитися в асиміляційому котлі, зберегти національну ідентичність. Так, тут немало тих, хто спритно освоює щедрі московські, мадярські й сербські «гранти» й галасує про те, що сербські руснаки не мають нічого спільного з Україною, однак, на щастя, – їх мало і серед них майже нема інтелектуалів та інтелігенції.

…Пізно ввечері, втомлені зустрічами й розмовами, поверталися ми з Нового Саду – це був вже шостий день нашого творчого відрядження. Їхали мовчки, аж раптом у вечоровій тиші залунала мелодійна українська пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» – то Саманта Рац увімкнула плеєр й почала підспівувавати своїм направду янгольським голосом. Над Панонією ширяла українська пісня, за нею руснацька – хіба може бути щось цінніше для усіх нас, нащадків великого руського народу, хрещеного в дніпрових водах, розкиданого по світах, але дужого своєю родовою пам’яттю! Нашого цвіту – по всьому світу, однак направду, українському роду – нема переводу! – цей найголовніший і найрадісніший висновок записав я у свій діяріуш після тижневого відрядження Сербією.

Теги: русин, Хорватія, Джуджар, Костельник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати