Письменник має випереджати час, а не плентатись за ним. Особливо дитячий

— Пане Василю, над чим працюєте зараз? На що може сподіватися маленький читач?

— За збірку казок "Іван Сила і брати-розбійники" я отримав обласну літературну премію ім. Ф.Потушняка. Це одне з найбільших моїх творчих досягнень. Тепер в ужгородському видавництві
"Мистецька лінія" виходить моя нова книжка казочок "Михайлик-Насміхайлик". Від попередніх вона
відрізняється тим, що в ній — наші сучасники. Вони живуть поруч з нами, користуються благами
цивілізації — телефоном, телевізором, комп'ютером... З роками дійшов висновку: письменник має випереджати час, а не плентатися за ним. Особливо дитячий. Водночас не можна забувати своє коріння, вітчизну: хто ти, де народився, хто твої батьки і діди.

Саме таким я і намагався показати свого головного героя — сільського хлопчика Михайлика-Насміхайлика. Про нього та його дідуся по телебаченню навіть передачу показали. Після цього в провінцію почали навідуватися відомі особистості.

— Де берете сюжети для казок?

— А їх підказує сама дійсність. Як журналісту мені доводиться зустрічатися з багатьма людьми, вести
мову з ними про життя-буття. І в бесіді обов'язково хтось згадає з них про дивну, чи не казкову пригоду. Ось днями буквально почув таке. Правоохоронці майже рік не могли розгадати таємницю, хто уночі господарює на кладовищі — відкриває труни і забирає від мерців золото. Під час розпаду колгоспної системи одна з доярок, дивлячись, що всі на фермі крадуть, вирішила і собі — поцупила додому телятко, подумала: корова привела бичка і теличку і завфермою не зверне на це увагу, що одного теляти нема. Так і зробила. Прийшла пізно вночі в корівник, кинула телятко в лантух і гайда додому. Уже коли була біля кладовища, побачила автівку, яка наближалася туди. Подумавши, що то міліція, вона кинула мішок на могилу, закрила квітами і кинулася навтьоки.
А в цей час машина зупинилася, і звідти вийшло троє чоловіків. Вони підійшли до тієї самої могили, де доярка залишила мішок, почали розгортати квіти і вінки. І... Телятко ворухнулося і заревіло.

Нічні візитери, напевно, подумали, що то нечиста сила, і померли від переляку на місці — серце не
витримало такого. Ранком їх знайшли, однак наразі так нічого і не вдалося з'ясувати: жінка вночі,
нічого не підозрюючи, повернулася до могили і поцупила теличку додому. Чим не казковий сюжет?
Або таке: на чоловіка пізно вночі напали п'яні молодики і добряче того відлупцювали. Його вірний
собака був прив'язаний на ланцюг, однак, відчуваючи біду, почав голосно вити, кликати на поміч людей. Сусід не витерпів, пішов і розв'язав собаку. Але той не вгамувався: почав ще більш жалісно вити і, привертаючи увагу сусіда, побіг уперед. Того взяла цікавість і подався за ним. Песик дуже скоро знайшов свого непритомного господаря, який уже стікав кров'ю.

— Чим нинішній час відрізняється від попередніх періодів нашої історії?

— Майже всім. Життя настільки динамічно рухається вперед, що куди вже до нас героям Стефаника або
Тесленка. Уже неможливо уявити школярів без мобілки, доларів і євро. Замість бібліотеки вони
поспішають у бари. Вони ні в чому не обмежують себе. Ні в одязі, ні в позашкільному задоволенні —
роблячи те, що душа бажає. А щодо контрольних чи курсових, то їх можна «скатати» просто з
комп'ютера. Тож і герої казок повинні бути вже не такі, як колись... На сто відсотків переконаний,
що і Марко Вовчок, і Леся Українка, і Іван Франко зараз повигадувати б нових літературних героїв.

Юного читача завжди цікавить здебільшого загадкове, нерозгадане.

— В Україні проводиться багато престижних літературних конкурсів... Уже цього року маю надію взяти участь в одному з них. У якому саме, покищо тримаю в таємниці.

— Закарпатська організація СПУ поступово старіє...

— Не зовсім. Вона хоча і поволі, все ж поповнюється новими спілчанцями. Серед них — Тетяна Кобаль і Сергій Федака, які вже заявили про себе своєю творчістю. Як на мене, то хоч зараз можна прийняти в спілку Василя Мулесу, Василя Горвата, Маргариту Меденці, Мирослава Дочинця, Олександра Гавроша.

Свого часу багато зробив для обласної організації поет Василь Густі. Тепер його справу продовжує Петро Ходанич.

— А що потрібно для того, щоб книжка стала більш доступною читачеві?

— Мережа книгорозповсюдження у перші роки незалежності в Україні, по суті, була втрачена не тільки у містах, а й у селах. Не вніс особливих перемін і Указ Президента «Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні», який безпосередньо стосується й питань книгорозповсюдження і передбачає створення сприятливих умов для такого розвитку. Пріоритет повинна мати україномовна книга. На сьогодні відбувається неймовірний тиск іншомовного чтива, що заполонило приватні розкладки. Не знайдете і зі свічкою вдень у магазині книги П.Скунця, І.Чендея, Д.Кешелі, Г.Малик, В.Густі, В.Кухти, А.Дурунди, Ю.Шипа... Люди практично позбавлені можливості читати рідну книгу.

З прийняттям Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» наша книга з'явилась, але знову ж таки не далі як у столиці та хіба ще у великих обласних центрах.

— У багатьох творах письменники вдаються до змалювання смерті. Федір Потушняк навіть почав було писати роман «Смерть положила мені руку на плече». Про смерть багато написали Пушкін, Лев Толстой, Лєрмонтов, Стефаник, про неї згадується в багатьох українських народних казках. А у ваших казках є щось подібне?

— Безумовно. Смерть переслідує людину від самого її народження . Тільки не всім однаково суджено.
Людина намагається, звісно, перехитрити смерть. Але не завжди це вдається. Здебільшого мої герої
перемагають злу смерть...

— Кажуть, жива вода не терпить мілини...

— Письменник зажди має бути в пошуку. Тільки тоді він може чогось добитися в житті.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати