У Новоселиці на Виноградівщині знаходиться найменша дерев’яна церква Закарпаття

– Церква зроблена з дуба без єдиного цвяха. Дубові бруски кріпляться один до одного в канюк, то є суцільна липова дошка, – бере слово Наталія Вамош, директор музею архітектури і живопису с. Новоселиця. – Коли зводили храм, у селі жило всього 14 сімей. Будував церкву народний майстер Кочалович. Сама церква невелика, тридільна, з бабинцем та олтарем.

Увесь настінний живопис – це пам’ятка XVII ст.; наприкінці XVIII – поч. XIX ст. на всю східну стіну набили новий різьбляний іконостас у стилі рококо, що погано зберігався. Краще зберігається живопис 12 святих, намальований у 1673 році художником Іваном Шваньковим на замовлення Юри Іваща.

Загалом на стінах церкви можна й нині побачити зачаття св. Анни та Окаіма, вони стоять на високому пагорбі, з їхніх грудей проростають гілки, які прямують до постаті св. Марії. Над ними височіє постать Ісуса Христа. Є картина «Страшний суд». У верхньому ряді – Ісус- суддя. Він визначає, кому йти направо, а кому наліво. Апостоли, які просять Ісуса про милосердя. Престол із розкритою книгою, вага, на якій визначаються добрі та злі справи, Єрусалим у вигляді п’ятивершкової церкви. У лівій частині рай, сюди потрапляють люди, котрі роблять добрі справи. Тут святий Петро відкриває двері до раю, де сидять святі праотці, а ліворуч від них зображено портрет Юри Петрищева, котрий був замовником цього живопису, і вся його сім’я.

У праву частину, пащу змії, потрапляють люди нехороші. Тут сидить дівчина пихата, скрипаль, корчмар та інші. Поряд два брати Каїн та Авель. Наступна арка – Богородиця типу знамення. Вона знає, що народить Ісуса. Отож якщо добре придивитися, то можна побачити плоть Ісуса в лоні матері.

Коли потрапляєш до храму, то виникає дивне відчуття, адже навколо живопис, якому вже понад 300 років, однак він і понині чітко передає історію зародження життя, вказує на добро і зло, несе благу вість про воскресіння Ісуса.

Звісно, з церквою пов’язано багато легенд, що передаються із покоління в покоління. Одну з них нам розповіла місцевий етнограф Ірина Вамош:

– Коли монголо-татари дійшли сюди, всіх убиваючи на своєму шляху, селяни втекли з села і сховалися в сусідніх лісах. Однак один не встиг. Тоді біля церкви росла велика липа, і він сховався в ній у великому дуплі. Загарбники, забравши все, що могли, наостанок вирішили спалити церкву. Підклали солому чи коноплі й підпалили. А той чоловік із дупла вигукнув: «О, Боже, що ви робите». Тоді вороги втекли від церкви, не озираючись, подумали, що прогнівали місцевого могутнього Бога. А селянин зліз із дерева і загасив полум’я.

Було так насправді чи ні, достеменно невідомо, однак церква понині стоїть у центрі села й місцеві пишаються своїм храмом та бережуть його для нащадків.