Кожен, хто цікавиться історією Греко-Католицької Церкви на Закарпатті, певно, втішиться, коли побачить книжку Ласла Пушкаша «Житїє Блаженного Теодора Ромжі», адже постать видатного сповідника Христової віри викликає жваве зацікавлення, а досі життєвому подвигу блаженного Теодора присвячено переважно лише невеликі газетні чи журнальні статті. Однак, коли розгорнути книжку, то довідуємося, що книга написана русинською мовою. Сама по собі декларація використання «русинської» мови мало про що говорить, бо добре усім відомо, що практично кожна русинська книжка написана іншою “русинською” мовою, іншим правописом та за іншими нормами, а тому нема ніякою впевненості, що ця книжка догодить кожному з десяти тисяч русинів Закарпаття (щоправда, треба пам’ятати, що серед 10 тис. закарпатських русинів є й православні, римо-католики, протестанти, представники нетрадиційних церков, зрештою атеїсти). Проте облишимо лінгвістичні проблеми і зосередимось на змісті, щоб зрозуміти, чи відповідає це видання високій і, без сумніву, благородній меті – донести до нечисельної русинської громади Закарпаття правдиву історію життя і мучеництва блаженного Теодора Ромжі, історію, яка покликана запалювати серця вірних християнською любов’ю та бажанням жити з Христом і в ім’я Христа, як це зробив блаженний Теодор.
Автор книги – угорський священик Ласло Пушкаш поставив перед собою завдання зобразити постать блаженного Теодора Ромжі на тлі епохи, і це, звичайно, не може викликати ніяких заперечень, однак реалізація цього задуму викликає здивування. Так, книга починається, як казали б римляни, ab ovo — з опису життя пращурів блаженного Теодора, які, на думку Л.Пушкаша, аж до ХV-XVI ст. були кочівниками: «помежи высокими, складно переплетеными гранками гŷр и гŷрськими хребтами мандровали уєдно из свойима чередами купки людей, даколи многочиселні фамілії, великоє плем’я ци народ, мандровали, переходячи из міста на місто…». Хотілось би вірити, що автор тут не пропагує заяложені шовіністичні «теорії», а лише випадково сплутав осілих автохтонних слов’ян-хліборобів Закарпаття зі своїми співплемінниками, кочівними уграми, які прийшли на Придунайську низовину із азійських степів лише у Х ст. Адже не можна навіть уявити, що священик у перших реченнях книжки про Христового мученика може вдаватися до такої примітивної політично вмотивованої фальсифікації, тим більше, коли ця проблема не має ніякого стосунку до головного героя книги – блаженного Теодора.
Проте відчуття історичної реальності раз у раз зраджує Л.Пушкаша, і він, наприклад, висловлює також дивні докори на адресу єпископа Діонісія Няраді, до речі, русина з Бачки, що той, мовляв, за часів Карпатської України «активно пропагував на теритõрійи єпархії украйинство» (невже той мусив пропагувати папуаську культуру або йогу?) (с.43)
На жаль, це далеко не поодинокі приклади тенденційних, відверто шовіністичних поглядів на певні історичні події та особи. Чого вартує, наприклад, опис трьома реченнями кривавого українсько-угорського збройного протистояння у березні 1939 р. «Тым часом у марті 1939 р. сталася зміна влады. Через двадцять рõкŷв вернулася мадярська влада. Спершу тото мало што змінило у жизни Теодора…» (с.45). Як все просто і гладенько, мов і не було Красного поля, розстрілів, концентраційних таборів, репресій мирного населення, сирітських та вдовиних сліз, просто «вернулася мадярська влада», мов жінка з базару. Ніхто, звичайно, не чекає від о.Л.Пушкаша, щоб він поділяв погляди о.А.Волошина або провідників «Карпатської Січі», проте можна було б сподіватися на більш-менш об’єктивний аналіз тих трагічних подій. Адже він поставив перед собою завдання написати правдиву історію про Христового мученика, тому повинен би щонайменше намагатися помічати та по-християнськи вболівати за страждання й численні погублені душі у трагічному 1939 р. Ми переконані, що, незалежно від власних політичних переконань, блаженний Теодор тяжко переживав страждання своїх співплемінників, братів у Христі, а тому брехливим є твердження, що «тото мало што змінило у жизни Теодора».
Однією зі стрижневих ліній «Житїя блаженного Теодора Ромжі» стало маніакальне прагнення автора протиставити греко-католиків Закарпаття та сусідньої Галичини. Незважаючи на задекларований намір гідно представити життя блаженного Теодора Ромжі, а не регіональні психологічні типи українців, Л.Пушкаш повторює заяложені політиканські міфи про «величезну разницю у войовничому менталітеті галичан і благому менталітеті русинŷв». У книжці про блаженного Теодора Ромжу Л.Пушкаш намагається переконати читача, що навіть відступники від Греко-Католицької Церкви на Галичині огидніші та підступіші, ніж зрадники закарпатські: «Иншак было на Закарпатю, де дякувучи предвіджіню єпископа Ромжі ни найшовся ани єден священник наподобіє о.Костельника у Галичині» (с.97). Пор.ще: «ганебно знамого галицького віроотступника Костельника» (с.122). Автор, мов чорт за грішну душу, міцно вхопися за львівську прописку Г.Костельника (байдуже, що той з походження чистокровний русин із Бачки), аби лише знайти привід принизити братів по вірі із-за Карпат. Зрада – вона всюди є зрадою, і лиш один Господь може судити про вину кожного. Тому такий підхід має мало спільного з християнськими принципами, адже у повоєнний період і галицькі, і закарпатські греко-католики мали спільного ворога, який будь-якою ціною прагнув знищити їх церкву.
Щоб ще нищівніше викрити підступних галичан, Л.Пушкаш, а особливо автор післямови та фундатор видання Івана Біцко, вперто нав’язують думку, що Теодорові Ромжі смертельну ін’єкцію з отрутою зробила санітарка Одарка і, як можна легко згадатися, вона була, зрозуміло, галичанкою. Ми, звичайно, не знаємо, де народилася особа, що вчинила страшний злочин та смертельний гріх вбивства, але маємо більш ніж достатньо підстав сумніватися у правдивості версії, яку так вперто пропагують у книжці. Чого лише варта Одарчина легенда: «Я ся родила у Львові. Коли ми было пять рõкŷв, большевики арештовали мойих дорогих родитільŷв. Добрі люди, лично митрополит Шептицький ня узяв за руку і повŷг до сестер висиліанок…». Отже, за версією, яку так охоче повторюють Л.Пушкаш та І.Біцко, більшовики арештували Одарчиних батьків не раніше, ніж в 1939 р. (до 17 вересня 1939 р. більшовиків в Галичині, як відомо, не було), то, виходить, що Одарка народилася у 1934 р., тому на час злочину їй було аж … 13 років, причому до того вона «из групõв смілых хлõпцьŷв и дьŷвок пŷшла’м у ліс мститися за утрату родитыльŷв» (с.163). Ми не знаємо, хто склав таку примітивну легенду, але що її авторство не належить професійним душогубам-енкаведистам сумнівів нема, там арифметику знали добре. Дивує лише, навіщо такі примітивні здогадки про «галицьку пройдисвітку из якогось бандерівського схрону» (с.216) неодноразово повторювати у книжці про життя і мученицьку смерть блаженного Теодора Ромжі. Відповідь тут може бути лише одна: автори хотіли, щоб усі добре запам’ятали – Теодора Ромжу вбила галичанка-бандерівка, байдуже, що 13-літня.
Дуже прикре враження залишає післямова редактора І.Біцка. Скориставшись, а, може, зловживши правами фундатора видання, І.Біцко намагається уточнити окремі деталі життя Теодора Ромжі, увиразнивши, зокрема, заслуги свого батька, а також дати оцінку низці осіб, як причетних, так і ніяк не причетних до долі блаженного Теодора. Бажання виставити заслуги своїх близьких зрозумілі, хоча у контексті історії про подвиг блаженного Теодора навряд чи доречні. Проте ніяк не можна збагнути, чому саме в книжці про блаженного Теодора, немов у статейці із жовтої преси, треба обливати брудом, себто осуджувати, колишнього ректора Ужгородського університету проф. Дмитра Чепура, фізика за фахом, який, до речі, ніколи з блаженним Теодором не зустрічався. Щоб звести приватні рахунки з покійним Д.Чепуром, І.Біцко називає його «пришляком-ректором», «большевицькою нулою» та розповідає плітки про те, що він «быв увержений из Кієва за сексуальноє обтяжованя студенток» (с.213). Так само важко зрозуміти, який стосунок до особи блаженного Теодора мають гнівні нападки І.Біцка на адресу Чину святого Василія Великого: «василіяны на Подкарпатськуй Руси, монашок не исключавучи, были індоктриновані галицьким націоналізмом» (с.214). Гідною Я.Галана або М.Болдижара може бути безапеляційна заява І.Біцка, що «нашпікований монахами из Галичины, чин монахŷв-василіян на Подкарпатю мався стати фортецьõв ОУН-УПА» (с.218). Нічого спільного не те що з християнською мораллю, а навіть елементарними нормами пристойності не має маніакальний потік свідомості І.Біцка, в якому він виливає свою тваринну ненависть та диявольську погорду до українських патріотів, ув’язнених в ГУЛАГУ: «декотрі такі особы, що отсиділи свŷй строк у ГУЛАГу за то, што под впливом старшых ідіотів, може и из свої фамілії, дись у школі удрябали очи генералісімусови Сталінові на його образі у класі або были січовицькими піонерами-пластунами у тройденнŷй волошинскŷй Карпатскŷй Украйині. За сякоє геройство мусіли, правда, загриміти у тот ГУЛАГ а там, обы не лишити свої кістки, пудчинилися раді старших вояків, а то уже справді твердых хлопŷв, котрі дŷстали на фрак пуд Бродами у рамці «боротьби» у рядах СС-дівізії Галичина, котрі їм у лагерю радили, што най ся не протывлять навербованю до лагерних шпіцликŷв» (с.213).
На превеликий жаль, ми наводимо далеко не всі тенденційні, заполітизовані твердження, які розминаються з історичною правдою і суперечать елементарним нормам християнської моралі. Причому особливо обурює той факт, що для пропаганди своїх зовсім нехристиянських переконань цинічно використали світлу постать блаженного Теодора Ромжі. Усе це підриває довіру до всього змісту книжки. Справжню розгубленість викликає і безпосередня причетність до цього видання єпископа Мілана Шашіка, який у передмові до «Житїя блаженного Теодора Ромжі» заявляє: «Я дуже радий, што християны-русини на Подкарпатю типирь будуть мати возмогу у свойŷм роднŷм языку дŷзнатися про живот того чоловіка віры, который ся так много молив за єдность християн, а пак приняв мученицьку смирть из любови до Христа и святõї Церкви, отпущавучи свойим убивцям» (с.3).
Прикро, що усі причетні до появи русинськомовного «Житїя Блаженного Теодора Ромжі», відкинули усталені канони агіографії та пустилися манівцями безсоромного політиканства, щоб сіяти розбрат між греко-католиками Закарпаття та Галичини як запоруку збереження за Мукачівською греко-католицькою єпархією статусу sui iuris.