А коли серйозно, то їх, жінок, не просто багато. Вони ще й різні. Гарні, красуні – недарма ж слава про них давно полинула поза всі кордони. Розумні, вдатні та працьовиті – і в себе вдома, і в різних там чужинських землях. Згадаймо хоча б Анну Ярославну, дочку Ярослава Мудрого, дружину французького короля. Вона залишила свій підпис – найдавніший зразок українського письма, ще в одинадцятому столітті.
Мушу сказати, що дружинами українські жінки бувають найчастіше. Така їхня доля. Дружина короля, з плином часів князя чи, як тепер, президента, дружина поета чи футболіста, бізнесмена чи ще когось. Бувають, щоправда, і такі дружини, про чоловіків яких кажуть: це чоловік такої-то. Але це не як правило.
Краса українських жінок оспівана в численних піснях, а їхня неповторна вдача відтворена у не менш численних анекдотах. В піснях вони – лебідоньки, зіроньки, серденька, ластівки, квітоньки. Ну, а в анекдотах, самі розумієте. Це жанр здебільшого сатиричний. Там вони і з качалками-скалками, і з макогонами, і язикаті Хвеськи, і так далі. Словом, різні, дуже різні українські жінки. Дивовижно вміють пристосовуватися до умов та обставин. Недарма кажуть, що жінка – як верба, де посадиш, там і розквітне. Унікально перетворюються з ласкавої, ніжної істоти на рафіновану фурію. Дуже здібні, особливо останнім часом. Легко вчать мови, математику і навіть фізику. Пнуться в політику. Водять автомобілі, трамваї і тролейбуси не гірше, ніж чоловіки. Замітають дороги і вкладають асфальт. Виполюють бур’ян на городах і на полях. Трактори водять, як відома колись Паша Ангеліна.
Емансипантки, феміністки, постійно вимагають якихось прав. Ніби в них прав немає. В Україні як був матріархат з допотопних часів, так і донині триває. Тільки про це ніхто не каже. А хто буде говорити. Чоловіки про це соромливо мовчать, пошепки, для власної самовпевненості, називають себе "головою". А жінки – "шиї", не афішують, вони в цьому не зацікавлені.
Українська жінка, як відомо – берегиня… Часом як пуститься берега, то не зупиниш. Жартую, жартую. Бо таки берегиня. Чоловіка береже, дітей, себе. Себе часом найбільше, але то в окремих випадках. Мільйон покинутих дітей в Україні – по дитячих притулках, інтернатах, дитбудинках і просто по підвалах. Факт дуже прикрий. Чи ж не українські жінки тих дітей народили? Але інші українські жінки цих діток виховують, слава їм. Що й казати, різні є українські жінки. Більше – добрих, щирих, роботящих. На них Україна й тримається, напевне. Хоча чоловікам визнавати це непросто. Але мають виправдання – їх менше. Не можуть водночас і державою керувати і жінками. То й виходить, що керують тим, чим можуть, а вони – ними. І не погано їм це вдається.
Українські жінки мають навіть своє свято. І це дуже справедливо. Вони ж створені для любові й пошани. Без них було б дуже сумно на світі. Не було б дітей, пісень і жартів. Не було б українського борщу і пампушок з часником. Не було б, напевно, і чоловіків. Вимерли б з нудьги, без дбайливого догляду та опіки. Тому – хай їх і більше, якось воно буде. Не слід тільки забувати, що жінка не синонім, а антонім чоловіка. Вона сміється, коли може, і плаче, коли хоче. В коханні вона подібна до смерті, як сказав якийсь поет, бо ж приходить, коли її не чекаєш, і не приходить, коли її кличеш.
Незбагненні, прекрасні, лукаві…– різні. Подібні загальному правилу, яке має безліч винятків. Це так про жінку каже античний афоризм. Правильно каже. Що тут ще додати?..
