Вічна вузькоколійка

Колочава — одне із найбільших сіл Закарпаття з населенням, що нараховує вісім тисяч жителів. Село розташоване неподалік від озера Синевир у мальовничій долині Міжгірського району на території природного заповідника. Є чимало легенд про походження назви села. Найпопулярніша з них розповідає про те, що береги річки, яка протікає через село, колись були дуже болотисті. Тож коли перші поселенці проходили ними, то вода набиралася у постоли (взуття) та видавала специфічні звуки: «чавк-чавк». Через це річку назвали Чавкою. І якщо перших жителів села запитували, де вони живуть, то чули у відповідь: «Коло Чавки». Отже з часом назва річки трансформувалася у Колочавку, а село, яке вона омивала, назвали Колочавою.

Ще років з п’ять-шість тому тут була справжня колиска природи — місце, ізольоване від світу гірськими гратами, водними кордонами й лісовими парканами. Щоб дістатися сюди, потрібно було мати багато витримки. Адже навесні під’їзди до села заливалися водами притоків річки Теребле, а взимку шлях загороджували п’ятиметрові снігові замети. Та й про село Колочаву нічого не було відомо за межами Закарпаття.

Нині ж село переживає ніби друге народження. На жаль, зникла та таємнича романтичність й неприступна чарівність, які так пасували Колочаві. Одначе на заміну їм у населеному пункті з кожним роком з’являється все більше туристів не лише з України, а й з країн Європи. Підприємці, охочі до отримання чималих прибутків, побудували гарну дорогу. Тож тепер вхід до Колочави відкрито. А подивитися тут, повірте, є на що. У Колочаві зосереджено більш ніж 20 пам’ятників. Одним з найцікавіших є пам’ятник заробітчанам. Окрім того, це єдине село в Україні, що має найбільшу кількість музеїв — цілих десять: у церкві Святого Духа (зведена в 1795 р.), музей Івана Ольбрахта (чеського письменника, котрий описав Колочаву в своїх романах), скансени «Старе село», «Радянська та чеська школи», «Бункер Штаєра» (ватажка повстанців), музей воїнів-інтернаціоналістів, Колочавський бокораш (музей лісорубної справи), «Лінія Арпада» (лінія бункерів часів Другої світової війни). Та в цій статті мова піде про один з найцікавіших музеїв села — Колочавську вузькоколійку.

Історичний поїзд

Музей «Старе село» — у самісінькому центрі села Колочава. До входу в нього веде невеличкий місток через притоку річки Теребле. Гостей музею зустрічає величезний памятник гуцулу — красеню з трембітою в руках. Саме на території цього музею й розташована славнозвісна Колочавська вузькоколійка.

Закладена наприкінці ХІХ ст., вузькоколійна залізниця на Закарпатті майже припинила своє існування, за винятком відрізка Іршава—Хмільник, де ще двічі на день їздить «Анця Кушницька» з двома пасажирськими і одним вантажним вагонами. На жаль, більшість вагонів закритих сталевих магістралей було порізано та здано на брухт. Тому Колочавська вузькоколійка стала єдиним на Закарпатті музеєм, де зберігаються історичні реліквії вузькоколійок Боржавської, Тересвянської, Тереблянської долин, вузькоколійок верхів’я Тиси, річок Латориці і Ріки.

Музей заснували у 2009 р. Він зовсім невеликий, але має неабияке значення й цінність для регіону, бо в ньому є раритетний паровоз та ешелон з десяти вагонів. Екскурсовод — літній чоловік з неповторною вимовою — розказував, що кожен вагон слугував колись як засіб транспорту за різної влади, яка панувала в цьому регіоні. Тож серед вагонів є три чеські пасажирські, радянський товарняк, угорський вагон для перевезення худоби та бочок для води, і звичайно ж, вагони для транспортування деревини – рубанців та бокорів. Найцікавіше те, що у туристів є змога проїхати у всіх цих вагонах — і порівняти культури подорожування різних народів.

Вже всередині одного з чеських вагонів екскурсовод Василь на геть не зрозумілій для нас мові: чи на угорській, чи на польській, чи на чеській, а можливо, й на всіх одразу (всі жителі села на ній розмовляють) намагався розповісти нам історію вузькоколійки. Але нам вдалося лиш утямити, що рейки та металеві конструкції вагонів збирали по віддалених куточках. Повінь 1998 р. зруйнувала стару вузькоколійку, і тільки високо в горах, у селі Лопухове Тячівського району, її рештки врятували від шукачів металу. Вагони пролежали у воді аж до 2008 р. І лише вмілими руками місцевих жителів, а потому й працівників музею поіржавлені та покривлені уламки були відреставровані й згодом перетворилися на Колочавську вузькоколійку. Музей пишається унікальним діючим паровозом. За словами Василя, він виготовлений у Німеччині в 1951 р.

Як розповіли нам під час екскурсії, незабаром, певне, вже наступного року, музей оновиться. Звідтоді туристи зможуть не тільки ознайомитись із залізничною справою, а й проїхати по вузькоколійці. Адже по вузьких коліях довжиною 800 м планують пустити вагончик, що належав колись лісорубу, Героєві Соціалістичної Праці Іванові Чусу.

Окрім раритетних експонатів, вагонів, незвичайного колориту місцевих жителів, у музеї є ще одна особливість. Це мальовнича природа Карпат. Музей, як на диво, розташований ніби в жерлі величезного вулкана, тож куди не глянь — усюди височіють оповиті зеленню гори. Вдалині синьою стрічкою в’ється річка, а на схилах майорять уквітчані сади біля хат — майже шевченківська ідилія.

Останнім часом село Колочава набуло неабиякої популярності. Тож із найближчих обласних центрів — Ужгорода та Львова — сюди ходять автобуси. Квиток до музею коштує 15 грн для дорослих та 5 грн для дітей.