У червні ми з однокласниками зібралися з нагоди 20-річчя закінчення ужгородської шевченківської СШ № 1 на зустріч у "Деці у нотаря", куди прийшло 19 вихованців першої вчительки Марії Пантелеймонівни
Кривської.
Із-за меж міста на запрошення відгукнулася лише киянка Оксана Онисько. Це перший нюанс, який мене зворушив. Другий — спливли на гадку коні. Третій, коли почув, що Оксана є мамою трьох дітей (це й не нюанс, а нюансище, точніше, фактор). А четвертий, коли роздавала всім присутнім біжутерію власного виробництва — таку оригінальну, самобутню, стильну, що дівчата розхапали по два-три "намиста" у два-три кліпи ока. Отже, чим не привід і для, мовити б, газетної розмови.
— Свого часу в Івано-Франківську закінчила художньо-графічний факультет Педагогічного інституту ім.Василя Стефаника. У 1993 році вийшла заміж за Валентина. Відтак переїхала жити до чоловіка в столицю. Нині моє прізвище Богдан. Народила одну доньку Сабіну та двох хлопців — Максима й Станіслава. Спочатку дуже тяжко було — і дітей ростила, і мистецтво в мені нуртувало. На друге, звичайно, постійно не вистачало часу. Але помалу, з Божою поміччю, вийшла я з фінансової скрути і нині займаюся тим, що до душі.
— Будь ласка, трохи про свою мистецьку кухню.
— Працюю здебільшого вночі. Тобто відправивши всіх спати, сідаю за роботу. Над одним сюжетом можу чаклувати й до світанку, а можу за годину-дві й кілька створити. Словом, коли як. А потім сюжети
штампуються. Вважаю, що моя кольорова біжутерія сучасна, модна, а висловлюючись молодіжним сленгом, "струйова".
— Де її продаєш?
— У Києві на Андріївському узвозі, де живу. в Одесі, Львові і, ясна річ, у Мукачеві, Ужгороді.
Влітку "фінтіфлюшки" сильно йдуть, узимку — найслабше. Я тут, у рідному місті, доволі часто буваю. З подругою — художницею Людмилою Кучеренко (до речі, колись на багато що відкрила мені очі) —
звикли відпочивати з дітьми на Радванському кар'єрі. Ми там щоліта "прописані". Просто цьогоріч не склалося.
— Дивлячись на портретні фото твоїх дітей, зауважив, що ти маєш хист і до фотосправи.
— Маю чи не маю — не знаю, але приємно чути. Хоча я в цьому ділі — любитель. Я до всього намагаюся
підходити творчо, з родзинкою. Насамперед до виховання дітей. Завжди їх вчу думати нешаблонно. Так, діти — це добро, діти — це великий стимул до роботи, творчості, до життя. Мабуть, до слова буде, що мені імпонує вислів співака-"вевешника" Олега Скрипки: "Ми лише та дудка, в яку дує Господь!..
Повертаючись до "децівського" столу, я вкотре оцінюю, як зі смаком одягнута Оксана, як їй до лиця зачіска з косичкою, як їй пасує ексклюзивна біжутерія на шиї, руці й нозі, водночас вловлюючи, як з її трохи втомлених і яскраво голубих грайливих очей випромінюється творчий погляд на світ.
Михайло Фединишинець, "Ужгород"
17 липня 2007р.
Теги: