ВРАЖЕННЯ ГОРЯНИНА ВІД МОРЯ

КАРОЛІНО—БУГАЗ—ЗАТОКА

Неймовірно, але Одеська область більша за державу Молдову. Не дивно, що Одещина сама ділиться на кілька чітко виражених регіонів. Одним із них є Бессарабія, яка простяглася біля самого моря між двома великими річками — Дністром та Дунаєм. До 1944 року ця територія належала королівській Румунії. Тепер саме тут розташовані найвідоміші курорти Одещини.

Від назви «Кароліни-Бугаз» віє не тільки екзотикою, але й історією. Слово «бугаз» iз тюркської означає «затока». А Кароліною була польська шляхтянка, яка першою стала освоювати цю місцевість на початку ХІХ століття. Подейкують, що в неї були закохані два геніальні поети — Пушкін і Міцкевич, але вона знехтувала їхніми почуттями. До слова, її сестра Евеліна стала дружиною Оноре де Бальзака.

Згодом Кароліна перебралася до Парижа, де одружилася з художником, на 14 років молодшим за неї. На згадку про красуню і ліберальну господиню поселення назвали її іменем.

Нині Кароліно-Бугаз плавно переростає в інший населений пункт, відомий під назвою «Затока». Назва цілком зрозуміла. Адже йдеться про затоку, в яку котить свої води друга річка України — Дністер. Природа утворила унікальну косу, з одного боку якої б'ються солоні хвилі Чорного моря, а з другого — прісні води Дністерського лиману.

На цій вузькій косі і простяглися вздовж траси будинки та пансіонати найвідоміших курортів Одещини — Кароліно-Бугазу та Затоки. Місцевого населення — всього кілька тисяч. Зате відпочивальників — у сотні (!) разів більше. За сезон тут буває до мільйона людей. Взимку життя на косі завмирає. Окрім бродячих псів та літаючих за вітром кульків, ніщо не порушує мертвого зимового пейзажу.

Зате влітку неймовірно вражають суцільні пляжі, що розкинулися на кілометри. Ми жили в будиночку, який буквально виходить на море. У велику негоду хвилі можуть заливати навіть подвір'я.

Море викликає неймовірну лінь. Простягнешся на гарячому піску, мружачись від сонця, і нічого не хочеться. Ось так і лежав би в цьому солодкому нічого-не-робленні цілу вічність!

«Піва, крєветкі, риба, мароженоє!» — ходять між голими тілами нав'ючені курортним товаром продавці.

Ціни, між іншим, доволі терпимі. Це вам не вічно невдоволений Крим. Ліжко в будиночку коштує від 25 до 100 гривень за добу залежно від комфорту.

Пиво — не дорожче, ніж в Ужгороді. Зате риба дешевша. Комплексний обід в одному з тутешніх генделиків — 12 гривень.

Та море має одну велику перевагу — тут не хочеться їсти. Тому більшість відпочивальників переважно готують собі самі — так набагато дешевше і раціональніше. Тож десятиденний відпочинок з дорогою на море і назад обійдеться вам на особу в тисячу-півтори гривень. Не так і багато, враховуючи психологічну потребу зміни обстановки та необхідність морських компонентів для виснаженого за рік організму.
Білгород-Дністровський

На третій день ви вже обгорите і кожен доторк до спини причинятиме біль.

Купивши за три гривні кефіру, ви буквально будете ним намилюватися, аби пригасити відчуття спаленої шкіри. Пляж втратить для вас свою привабливість (ви навіть почнете його тихо ненавидіти) і тоді візьметеся за околиці.

Трохи повагавшись, погодитеся за 35 гривень на 5-годинну екскурсію пароплавом до Білгорода-Дністровського, про який ви щось чули, але давно і неправду.

Кілька десятків кілометрів по Дністерському лиману «Каштан-12» долатиме півтори години. Компенсацією за доволі довгу подорож прісними водами буде нестихаюча розповідь екскурсовода. (І як вона може стільки говорити?).

Отож ви дізнаєтеся, що Білгород-Дністровський входить у п'ятірку найстаріших міст СНД. (Ого!). Що першими його заснували греки ще дві з половиною тисячі років тому під назвою Тірас. Що тут розміщувалися гарнізони Римської імперії. Що за всю історію місто мало півторадесятка назв. Що в усіх назвах на різних мовах воно неодмінно мало прикметник «білий», бо тутешня фортеця збудована з місцевого жовтуватого каменю «ракушняка», який здалеку здається білим.

Що Четатя-Албе («Біла фортеця») була одним iз найбільших міст середньовічної Молдовської держави, яка звела на скелі величний замок. Що під назвою «Аккерман» ним понад триста років володіли турки. Що в російському штурмі фортеці у 1789 року брали участь найвідоміші полководці — Кутузов, Платов, Барклай–де-Толлі, Ушаков. Що між двома світовими війнами — тут була Румунія і що «каци мини» означає «руки на стіл». І нарешті — що Білгород-Дністровським він став півстоліття тому, але газу до нього ні радянська влада, ні українська — так і не провела.

Напевно, тому мешканці цього міста і далі гордо називають себе «акерманцями». Фортеця справді вражає і, без сумніву, разом iз Хотинською, Мукачівською, Кам'янець-Подільською входить до найвеличніших в Україні. Судіть самі: довжина оборонних стін сягає два з половиною кілометри (!). А можливість прогулятися по них (ширина до 5 метрів) — відкриває незабутню панораму на місто над Дністром.

На наше щастя, тут якраз відбувався лицарський турнір: турецькі воїни в повному спорядженні брали неприступні мури. Їм протистояли хрестоносці та народне ополчення. Тож було на що подивитися. До речі, такі показово-історичні забави відбуваються тут регулярно. От би й нам, маючи з десяток замків, перейняти цю цікаву і пізнавальну традицію.

Прямо у фортеці московська кіностудія будує декорації до фільму «Двадцять років по тому». Адже тут знімалися не тільки «Три мушкетери», але й «Росія молода», «Капітан Немо» та інші радянські блокбастери. Кумири совєтського екрана у формі мушкетерів і нині прогулюються Білгород-Дністровським.

До речі, поруч розташоване селище Шабо, яке було першим французьким поселенням у Бессарабії і дотепер славиться своїми винами. Про що свідчить те, що вина з маркою «Шабо» знайдете в будь-якій українській крамниці.
Одеса

Провівши п'ять днів на морі, ви зрозумієте, що його вам не пізнати. Воно піддається винятково повільному осягненню. З часом воно вам подобатиметься не тільки у штиль, але й коли бурхливі хвилі невблаганно накочуватимуться на вас, обливаючи з голови до ніг пінявою масою.

Коли ваше волосся від солі настільки сплутається і затвердне, що нагадуватиме модні африканські зачіски, котрі не піддаються розчісуванню, коли ваша гордість — морська засмага — почне злазити на плечах разом зі шкірою, коли ваші сусіди остаточно задовбають вас дикою музикою, яка верещатиме на порожній пляж цілу ніч, коли ви почнете згадувати родину, роботу, начальство, гори, затінок, студені карпатські джерела, це значить, що вам — пора.

І глянувши прощально на рибальський баркас, за яким хмарою летять чайки, очікуючи на халявну тюльку, ви рішуче витруси пісок зі шльопок і подастеся на трасу ловити попутний транспорт на Одесу.

За якусь годину ви знову будете в центрі цивілізації. Причому цивілізації достатньо самобутньої і самовпевненої. «Одесит — це національність», — запевняє тутешній мер Едуард Гурвіц. І справді, на полицях книгарень ви гортатимете «Одесько-російський словник», а в кіоску вам запропонують купити «Паспорт громадянина Одеси».

Мало є міст з такою фантастичною любов'ю до свого. Одесити постійно творять свій міф. Француз Рішельє та іспанець Дерибас, отамани Чорноморського козацтва Головатий і Чепіга, росіяни Пушкін і Паустовський, євреї Бабель, Утьосов, Жванецький, грек Куїнджі — тут є місце всім.

Ставлять пам'ятник Катерині та її фаворитам, що викликає справедливе нарікання свідомого українства, але торік звели і бронзового Івана Франка, що обурило російських шовіністів.

У цих двох фактах — вся Одеса, яка ніколи не була проти чогось. Одне слово, південь. А значить — вроджена м'якість.

Мою українську переважно російськомовне місто толерувало, не вирячуючи очі, як це трапляється на Сході. Дехто намагався у відповідь сказати й собі щось по-українськи. До речі, північ Одещини — всуціль українська.

Не чув я тут і плачу за «матушкой Россєєй». Навпаки, одеська підприємливість, «човникові» поїздки за кордон, морські судна з цілого світу, найбільший в Україні базар — «Сьомий кілометр», який теж треба міряти кілометрами — все це налаштовує Одесу на європейський вектор. Можливо, не твердо усвідомлений, але інтуїтивний. Недарма ж це південний захід України.

Кажуть, колись третину одеситів становили євреї. Тож робити гроші — це національна риса тутешніх мешканців. Принаймні я ще ніде не бачив, аби рекламу розміщували в туалеті над пісуарами (!!!).

А знаменитий одеський гумор просто пре зі всіх щілин. Причому мимоволі, без надмірних зусиль. В Одесі на все дивляться з іронією. Чи таксист, чи продавець морозива, чи солідний бізнесмен. Інакше просто не вміють. Тільки тут на воротах можна побачити напис: «Не парковать! Штраф — удар лопатой по стеклу!».

Удень торгуюча Одеса під вечір стає Одесою відпочиваючою. Кав'ярні й ресторани переповнені відвідувачами, які залишають у них немалі гроші. Причому — з вдячністю. Пляшка мінеральної води і одна кава обійдуться вам на Дерибасівській у двадцять з чимось гривень. Але ви заплатите за них з посмішкою.

Бо не можна не любити місто, яке має свій незабутній шарм. Недаремно хто поселяється тут, звідси їхати вже не хоче. Тож накуплявши на Привозі пахучої копченої риби всіх можливих видів, ви сядете на потяг «Одеса—Ужгород» з дивною назвою «Хаджибей» (так звали турецьку фортецю, яка стояла на нинішньому Приморському бульварі).

І під блатний шансон «відчалите» з «Жемчужини у моря», долаючи тисячу кілометрів за двадцять годин, аби потім на березі Ужа за пивом і судачком розповідати цімборам про Пушкіна, який, приїхавши в Одесу на заслання, став зваблювати дружину губернатора Воронцова, про великі австралійські устриці в соусі та алеї старих акацій та платанів, якими зеленіє «Південна Пальміра». І, ясна річ, ще багато чого, про що не можна писати в газетах...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати