Молодий, експресивний, амбітний Михайло Деяк – приклад успішної людини нового покоління. В інтерв’ю Контрактам Михайло поділився думками і досвідом про те, як художнику-початківцю в сучасних умовах досягнути успіху.

У квітні ваші роботи будуть виставлятися на престижному міжнародному аукціоні Phillips. Які складнощі ви подолали, щоб потрапити на цей аукціон? Які там критерії відбору?

В технічному плані складнощі були з доставкою. Моя робота (полотно виставляється разом з реальними табуретками, що написані на полотні – ред.), а на додачу там ще й табуретки, летіла до Лондону чотирма рейсами. При цьому ніхто не давав жодної гарантії, що все буде гаразд, і її по дорозі не зіпсують, і не загублять (посміхається). Тому, коли полотно дісталось місця призначення – я зітхнув з полегшенням.

Критерії відбору – оригінальність, сучасність і професіоналізм. Найбільша складність для мене полягала у подоланні потужних стереотипів. Прийнято, що тільки відомий і вже зрілий художник може потрапити на аукціон такого рівня. До молодого митця, навіть якщо він винятково талановитий, упереджене ставлення.

Якими якостями повинен володіти сучасний молодий художник, щоб «вибитися»?

Головна якість, головне правило – забути про всі правила в мистецтві і почати слухати себе, покладаючись на інтуїцію. Дивитись на всі речі зі своєї точки зору. Небо не обов’язково блакитне. Це нас так привчили. І ми боїмось поставити цей факт під сумнів. А небо може бути будь-яким: зеленим, жовтим, червоним. І якщо ти в це віриш, згодом у це повірять й інші. Живопис для мене – це мислення, продумування, техніка – це вже інструмент, похідна річ.

Художник має знати, що від себе хоче. Поставити перед собою ціль, намітити плани. Тоді паралельно в житті приходять знайомства , люди, які навідуються до тебе в майстерню. Велике значення має наполегливість. Якщо людина малює дві роботи в місяць – це хобі. Якщо – кожен день – то це професія.

Матеріальний успіх приносить натхнення, додає впевненості чи розслабляє?

Нині без грошей неможливо виставитися закордоном, та й навіть в Україні. Матеріальний успіх дає змогу рухатись вперед. Якщо тебе не купують, то ти нецікавий. Художник – жива людина, а не міфічне створіння. Йому треба купувати полотна, фарби, мати можливість розвиватись, побачити щось нове. Щоб розвивати ту ж уяву, мати ширший світогляд, треба мандрувати, побачити надбання різних культур, музеї, шедеври, краєвиди на власні очі. В світі стільки речей які можуть надихнути!

Чи має художник бути ще й сам собі менеджером з продажів і шоу-меном? Як з цими ролями справляєтесь ви?

Творчість і продаж – це дві різні речі, два різні типи людей. Для продажів є дилер, який виконує роль посередника. Саме він часто пояснює глядачам, колекціонерам, що ж художник мав на увазі. Коли ти намалював супер-картину – це лише п’ятдесят відсотків успіху. Далі робота має вийти із майстерні і виконати свою місію. І тут вже наступає час арт-дилера – він допомагає полотнам соціалізуватися. У картини має відбутися соціальне життя, своя історія. Точно так як і в людини – те, що закладене генетично, і те, що дало суспільство.

Суспільне життя збагачує полотно новою глибиною, значенням. Заходить до галереї відвідувач, і в твоїй роботі бачить щось інше – якісь інші грані. Те, що ти сам не помітив, коли створював її – чужа підсвідомість надала зовсім нову асоціацію, нове звучання. Тому чим більше людей бачать роботу, тим вона стає ментально багатшою.

Стосовно шоу та епатажу – то я волію епатувати своїми роботами, а не поведінкою, скандальними витівками чи шоу-акціями. Мій живопис – це мій характер. Коли художник робить головну ставку на популістських заходах, то, звичайно, він добивається слави. Але очевидно й інше: тривалість такої популярності недовга, а цінність робіт – дуже сумнівна. Це мильна бульбашка – надута, яскрава, злітає високо – але приречена на те, щоб лопнути.

Чи є у вас коло постійних шанувальників, колекціонерів? Як воно сформувалося?

Звичайно, є. Люди приходили на виставки, розповідали своїм знайомим. Формування такого кола – це потужна робота менеджера-галериста, робота команди.

Пам’ятаю, як на одній з перших персональних виставок серйозний колекціонер, у якого розкішне зібрання картин класиків А.Ерделі, М.Глущенка, С.Шишка, високо оцінив мої роботи. Сучасних художників він колекціонував небагато – лише відомі імена – а тут раптом придбав десять моїх робіт! Це була для мене велика честь і один з перших комерційних успіхів.

Для молодого художника знайти арт-дилера досить складно. Як це вдалося вам?

На арт-ринку я засвітився ще на четвертому курсі. Сміливий, експериментальний живопис великого формату привертає увагу дилерів і галеристів. Мені почали пропонувати виставки і співпрацю. В мене навіть була можливість обирати, з ким співпрацювати. Зараз арт-дилер, з яким я працюю – один з кращих в Україні.

Чи є у арт-колах певна «мистецька мафія», коло обраних, куди неможливо потрапити молодому митцю?

В будь-яких професійних колах в їх найвищому рівні є своя мафія. Але значення таланту в арт-колах ніхто не відміняв. Коли художник неординарний і виділяється, його в будь-якому разі помітять.

Ви живете лише за рахунок продажу картин, чи у вас є ще якісь інші джерела заробітку?

В мене є власний невеличкий бізнес – я займаюсь виробництвом фарб. Вперше за всю історію України. Це мені дає фінансову незалежність від продажу картин. І я пишаюсь тим, що моїми фарбами користуються люди по всій Україні: як і визнані майстри – Криволап, Лебединець, Демцю, так і митці-початківці. Мої фарби суттєво дешевші за імпортні, тому художники можуть собі їх дозволити, незалежно від свого бюджету. Я розробив п’ять чи шість кольорів, яких немає в інших гамах: темно-фіолетові, флуоресцентні.

Як часто ви зустрічаєтесь з критикою? Чи траплялися у вашому житті підступи чи хитрощі з боку колег?

В основному стикаюсь з критикою літнього покоління, людей ще радянського виховання. Молодому поколінню зазвичай подобається те, що я роблю. Їм підсвідомо близька моя творчість.

Найбільш неприємно було, коли після відкриття моєї виставки мене різко і публічно почав критикувати один з викладачів. Цілій аудиторії студентів він навів мою творчість як антиприклад. І тут спрацював парадокс: його критика додала мені популярності. Вже наступного дня на виставку збігся цілий натовп студентів академії подивитися, що такого страшного намалював той Деяк. Якби мене похвалили, впевнений, людей прийшло б значно менше (сміється).

Чи часто в інституті ви сперечались з викладачами? Ви конфліктна людина?

Хто не сперечається, той не отримає бажаних результатів. Тільки конфлікт двох або трьох інтересів породжує нову думку. В академії я був повністю незалежною людиною, брав від викладачів тільки те, що потрібно саме мені для реалізації амбіцій в творчості. Я жива, амбітна, молода людина – ще й творча. Такі люди завжди конфліктні, бо їхні думки ніколи не співпадають з думками мас. Свою позицію завжди треба відстоювати, ідеї – доводити. А це зазвичай закінчується конфліктом. Конфлікт є не лише зовні, а й всередині мене. Я постійно себе критикую, щоб розвиватися, щоб не зупинятися.

Чи підтримуєте ви контакти з одногрупниками? Як багато з них стали професійними художниками?

Ні, з одногрупниками контакти не підтримую. Спілкуюсь з декількома людьми. Художники взагалі мало спілкуються між собою – кожен займається своєю справою. Одногрупники художниками стали, але творчістю майже ніхто не займається.

Як ви взагалі охарактеризуєте своє покоління? Якби ви малювали його образ, як би його зобразили?

Представники мого покоління часто невпевнені в собі і в майбутньому, а тому нерішучі. Думаю, тут велику роль грає державний устрій, нестабільна економіка. В країні фобічна ситуація. Боїшся втратити роботу, бо не знаєш, чи знайдеш нову. Боїшся, що не буде чим платити за квартиру, тому не ризикуєш щось змінити. А тим паче для творчих людей – жодних соціальних гарантій. У нас в країні творча професія майже синонім жебрацтва. Гадаю, що багато талантів, зокрема художників, так і лишились нерозкритими, тому що зі своїх причин не наважились ризикнути.

А чому ризикнули ви?

Михайло Деяк: Я відразу знав, що хочу не просто вступити в академію мистецтв, в мене були амбітні цілі стати серйозним, успішним художником. Це мрія мого життя: я завджи, скільки себе пам’ятаю, хотів бути художником. На мене дуже вплинув мій вчитель малювання в селі ще в школі. Я йому сказав, що хочу стати художником, і він мене запросив до себе в гості, щоб показати свою колекцію: а там Коцка, Кашай, Кондратович – закарпатські митці, які вплинули на всю мистецьку історію України. І це в сільського вчителя! Він мені тоді сказав: ось це класний живопис, на нього треба рівнятись. Це були перші професійні полотна, що я побачив. Вони стали для мене певною планкою, на яку я рівнявся.

Михайло Деяк: він нахабний чи впертий, самовпевнений чи сором’язливий?

Коли молодий художник ще без авторитету, то в арт-світі треба відстоювати своє бачення мистецтва. Це війна: з публікою і критиками, що мислять книгами з СССР. Якщо ти не впертий і не самовпевнений – прощавай творчість, мистецтво, майбутнє. Але поза арт-світом я сором’язлива людина.

Ви вірите у долю? Чи був у вас щасливий шанс, яким ви скористалися?

Коли я разом з мамою їхав вступати у Київську академію мистецтв – об’єктивно шансів в мене було десь один до ста. Ми нікого там не знали, жодної людини. У поїзді я ліг спати, а мама розговорилася з сусідкою в купе. Відверта розмова, вони швидко подружилися, і виявилося, що ця жінка – дружина одного з викладачів в академії. Це була дійсно неймовірна вдача.

Ви мандрували Європою, успішно виставлялися на Арт-Монако. Що подобається європейському глядачу, чи відрізняються принципово смаки українських і європейських поціновувачів мистецтва?

У більшості наших глядачів лише починає формуватися смак. Для багатьох українців стиль, в якому пишу я – експресіонізм, фовізм – це мазня, в Європі – частина культури. Але це досить грубе узагальнення. У нас є і колекціонери, і ерудована молодь, які прекрасно розбираються в мистецтві і відчувають творчість. Бо живопис – це насамперед чуттєва, а не логічна категорія. А нація в нас інтуїтивна, і вміє тонко відчувати світ і прекрасне.

За чим чи за ким майбутнє українського мистецтва, на вашу думку?

Майбутнє українського мистецтва за тими, хто буде його підтримувати. Чим більше зацікавлених людей – меценатів, колекціонерів – тим швидший розвиток. Якби ми, наприклад, вкладали в своїх класиків капітал, то вони вийшли б у світі вже на міжнародний рівень.

Якщо держава створить підтримку для мистецтва, то мистецтво буде створювати позитивний авторитет для держави. Згадайте з історії, якою б багатою не була країна, доки там не розвивається наука і культура, вона вважається варварською, дикою. У всіх державах мистецтво – це показник високого розвитку, цивілізації.

І користь тут не тільки в репутації, але й в економічній вигоді. У багатьох країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Англії, США – арт-туризм відчутно впливає на економіку.

Наш соціум ще не дійшов до мистецтва як до цінності. Поки в пошані матеріальні блага: автомобілі, літаки, яхти. Але це природно. Соціальна свідомість еволюціонує, нове покоління мислить вже іншими категоріями, і я вірю, у найближчому майбутньому мистецтво стане цінністю і для більшості українців. Передумови для цього всі є.

•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  
•  

2731Полноэкранный режимНе показывать подписи

Теги: Михайло Деяк

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати