Іван Хланта: «Не мовчи, коли маєш сказати»

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Тарас Шевченко

Навряд чи когось здивує те, що відомий учений Іван Васильович Хланта є автором книжки «Рідна мова – дар Божий». Вже з перших сторінок видання зрозуміло: проблема непокоїть його повсякчас, а текст бунтував у серці, ой, давно. Науковець вивчав і досліджував архіви, перевіряв і записував факти, аналізував емоції, шліфував думки, а для підтвердження своїх переконань добирав найточніші цитати зі Святого Письма. Адже в книзі доктора мистецтвознавства, кандидата філологічних наук, заслуженого діяча мистецтв України І. В. Хланти йдеться про культуру мовлення священнослужителів Закарпаття, про зросійщення християн у монастирях та багатьох сільських і міських церквах; порушено тут і питання, якою мовою здійснювати богослужіння у православних храмах та монастирях України. Окрім цитат зі Святого Письма, у додатках вміщено уривки з творів письменників, висловлювання діячів культури та мистецтва, що доповнює, поглиблює і розширює матеріал автора книги.

Безперечно, Іван Хланта – не перший, хто серйозно, з викликом ставить перед читачем наболілу українську проблему. Сподіваємось і віримо, що вже сформувалася численна когорта громадян, а то й маси, які не тільки зрозуміють, але й підтримають ученого. Книжка «Рідна мова – дар Божий» звернена до читача, який відчуває потребу приєднатися до автора й навіть здатний на вчинок: на спротив зросійщенню в церквах Закарпаття.

Праця Івана Хланти – це своєрідний тест на майбутнє української мови в Україні. Обов’язок вченого, вболівання за долю свого народу спонукало до написання такої книжки. Мова видання – натхненна. Думки викладено в науковому стилі, щоб уникнути надміру слів. Та й видана книжка вчасно: коли українці, особливо молодь, перестають відчувати себе меншовартісними, сором’язливими гостями на власній землі. Отже варто сподіватися, що посіяне автором зерно принесе бажані плоди. Адже ніхто не заперечить, що у кожного народу є основа: віра, мова і територія. Та й відомий мовознавець і митрополит Іван Огієнко свого часу застерігав: «Не цураймось своєї мови, як не цуралися рідної мови Христос та апостоли».

Гряде велике розчарування. Люди втрачають віру, бо бачать дволикість багатьох священнослужителів. І це небезпідставно. На сімдесят третій сторінці книжки «Рідна мова – дар Божий» Іван Хланта зокрема зазначає: «У 2007 р. на Архієрейському синоді УПЦ МП було засуджено так зване «політичне православ’я», тобто діяльність різноманітних церковних братств проросійської орієнтації, які відкрито виступають проти незалежності України, а також виведено за штат колишнього одіозного єпископа Хустсько-Виноградівської єпархії Іпполита Хілька. Незважаючи на це, зросійщення церкви в Закарпатті продовжується. Згаданий єпископ виголошував проповіді тільки російською мовою, у яких, знаходячись серед українського народу, стверджував: «Мы молимся за русский народ, за русскую православную веру. Ибо только русская православная вера истинная». Це справжнє блюзнірство, публічна зневага до всіх вірників-українців. Уявіть собі, як ви будете реагувати, якщо в Румунії єпископ оголосить, мовляв, лише румунська православна віра істинна».

На сторінках книжки «Рідна мова – дар Божий» автор однозначно запрошує читача відкинути завісу байдужості й пройнятися тривогою за вже скоєне. Зокрема, він пише: «Здається, що деякі богослови загубили ключ до розуміння Святого Письма, або на догоду російському великодержавному шовінізму замовчують ті місця із Святого Письма, де конкретно вказано, що молитися Богу і пропагувати Боже Слово треба зрозумілою мовою. Якщо отці духовні відкидають те, що їм не подобається у Святому Письмі, натомість залишають лише те, що вважають за потрібне, то про яку повагу до Слова Божого може йти мова?». Відомо, що Бог-Дух розмовляє з кожною людиною її рідною мовою. Так навчали й наші святі отці. Адже історія потверджує: нація без мови – що народ без Бога.

Насправді ж, розмовляючи російською, нехтуючи рідною мовою, окремі українці заявляють світові про свою меншовартість, про відсутність національної гідності, яку росіяни демонструють на кожному кроці. Й навіть ті росіяни, які десятки років проживають у Галичині чи Закарпатті, вперто розмовляють російською. Але не можна нескінченно експлуатувати миролюбність українців. Іде процес великого спротиву – не вуличного балагану й не майданного – розпочався процес інтелектуального прориву. Минуло достатньо часу і сформувалася певна критична маса людей, які зрозуміли, що поряд чатує агресія, яка придушує потуги українців. Намагається побороти їх, навішуючи ярлики: націоналісти! Сподіваючись, що патріоти й досі не зрозуміли, що націоналізм є наслідком утисків, історичного приниження, заперечення мови і культури. Не кажучи вже про економічні блокади, голодомор і репресії. Тож націоналізм не згасне, бо його живить історична пам’ять.

Це вище духовне керівництво області заохочує священнослужителів до послідовної зневаги Основного закону країни, у якій вони комфортно зневажають державну мову України, спостерігають, як катастрофічно гине все українське в незалежній Україні, особливо мова. І ніхто з роботи не виганяє ці ворожі сили, які вершать каїнові діла. Їх не турбує, як живуть старенькі люди на мізерну пенсію, недужі, кинуті напризволяще діти по інтернатах та інші злиденні люди. Чомусь духовні отці не звертаються з відповідними заявами до керівників держави, щоб покращити життя народу, забезпечити людей роботою. Вони самі зароблять собі на прожиття, не треба їм давати мізерні подачки.

Важко втриматися від емоцій, коли йдеться про подальшу долю Української православної церкви Московського патріархату. Її зросійщення — це міна уповільненої дії, що закладається під фундамент української незалежної держави. Чимало отців духовних та настоятелів монастирів, що активно проводять зросійщення церкви, – це нікчемні людці п’ятої колони, їхні імена навіть гидко згадувати.

Сторінки видання крім того, що рясніють цитатами зі Святого Письма, пропонують ще й мудрі думки великих українців. Скільки книг перечитав, в яких архівах черпав документальні факти Іван Хланта, щоб запропонувати на суд людський свою працю обсягом 195 сторінок! Брав усе, що варте уваги й аргументоване, пригорщами черпав мораль, духовність предків, вчився, щоб навчити, прямуючи до яскраво окресленої мети: духовного збагачення й національної свідомості народу – з якого виріс, щоб освітити йому шлях знаннями і досвідом.

Хоча кожною своєю працею Іван Васильович не дозволяє краянам загрузнути в агресивній сірості та примітивній меркантильності. Він подає рятівний круг читачеві, вручаючи книжку, яка вимагає: не мовчи, коли маєш сказати. Тим паче, що рідне слово кожному наймиліше. Й дуже вдало вжито рядки з твору відомого поета Дмитра Павличка:

«Не бійсь нічого, доки Я з тобою,

Іди і правду людям говори.

Не жди ніколи слушної пори –

Твоє мовчання може стать ганьбою!»

Залишається запевнити читача, що книжка «Рідна мова – дар Божий» це духовно-просвітницька, аналітично-інформаційна, консолідуюча українське суспільство праця нашого відомого краянина Івана Васильовича Хланти.

З рецензованої книжки бачимо, наскільки ж далеко Українська православна церква Московського патріархату відійшла від вчення Ісуса Христа! А він навчав: «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мр. 12:30). Оскільки священнослужителі і чимало вірників нехтують цією та іншими чіткими вказівками, вони стягнули велику ганьбу на християнство, про що й передрікала Біблія. Через таких «християн», як писав апостол Петро, «говоритимуть зневажливо про дорогу правди» (2 Петра, 2: 1, 2).

З праці І.Хланти отримають пожиток усі, хто її прочитає, адже промовисті факти справляють сильне враження.

Книга з’явилася саме в часи обговорення у Верховній раді проекту закону про засади мовної політики в Україні. Збережемо себе чи задихнемось у тенетах глобалізації і переродимось на людей-потвор з бездумними головами й очима? До цього питання спонукає читача рецензована нами вкрай актуальна книжка Івана Хланти «Рідна мова – дар Божий», яка стане документом історії, заплямованої розгнузданим україноненависництвом.

Чи довго ще нам чекати, щоб нарешті виконувати настанови Святого Письма й, зокрема, заповіт Івана Франка: «…довершилась Україні кривда стара, нам пора для України жить!». Необхідно кожному з нас активно діяти, зберігаючи в серці слова Великого Каменяра:

Кожний думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт.

Теги: мова

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати