Вони прийшли сюди з чиновницьких обов’язку і політичної кон’юнктури, а не за велінням серця, як всі інші – сотні ужгородців, у чиїх руках свічки пам’яті за жертвами того великого антиукраїнського злочину тріпотіли щирими вогниками на згадку про передчасно згаслі життя попередніх поколінь співвітчизиків.
Закарпаття не зазнало того вбивчого Голоду, породженого чорними думками і зробленого чорними руками нелюдів, яким потрібно було звільнити українську землю від тих, для кого вона була справді рідною. Але нація – це один живий організм, а тому біль і страждання сходу, центру і півдня України природно мають свій щирий відгук на її заході. Цей біль, ця пам’ять єднають, а не розділяють. Це минуле спрямоване у майбутнє і є запорукою відродження України.
Нас можна вбивати, але нас не можливо вбити. Бо ми – українці. І це – наша земля. Це – наша країна. І тільки ми в силі зробити її кращою…
