Чому вдома по-чужому?

Як уродженка села Доробратово, я дуже хотіла при­їха­ти додому на «Прощу матерів Закарпаття», яка 26 травня 2012 р. була оголошена владикою Мі­ла­ном Шашіком єпархіальним відпустом. З особливим тре­пе­том я йшла зі своїми дітьми (10 і 12 років) на Святу Літур­гію, бо хотіла одержати науку та підтримку, щоб бути доб­рою матір’ю дітям, а чоловікові – дружиною, а мамці – донь­кою. А ще сподівалася, що такий відпуст буде мати ви­ховне значення для дітей, яких в місті багато що від­тя­гає від церкви.

В Ужгороді ми з чоловіком і дітьми ходимо на україн­ську Службу Божу, а тут почали правити по-старо­сло­в’ян­ськи, а до того додалася і румунська, словацька і ще якісь мо­ви. Добре, най будуть і інші мови, бо, може, на Службі бу­ли і румуни, і словаки, але чом українською мовою була лиш одна ектенія, чи, може, думають, що наша рідна мова ста­рослов’янська, але ні я, ні мої мамка і нянько ніколи її не учили, та й я не чулам, аби священики межи собов го­во­рили по-старослов’янськи. Мій Ігорчик побув на Службі десь півгодини, а потім десь ся стратив. Дома казав, що ні­чого нерозумів, то піде в неділю на Службу в катедру.

Не думаю, що за мову маємо битися так, як у Вер­хов­ній Раді, але уже щось треба би робити, бо так не довго втра­тити в нашій церкві молодь. Як їм я, як мати, маю по­яс­нити, що треба побожно стояти на Службі Божій, як вони ка­жуть, що нічого не розуміють. Моя думка, що у Церкві тре­ба правити на мові, яку люди добре розуміють. У нас – то українська. А все інше, то політика, через яку я дома чу­лася як заграницею або вдома на своїй земли стала на­ціо­наль­ною меншиною.

Світлана Олексик