Як уродженка села Доробратово, я дуже хотіла приїхати додому на «Прощу матерів Закарпаття», яка 26 травня 2012 р. була оголошена владикою Міланом Шашіком єпархіальним відпустом. З особливим трепетом я йшла зі своїми дітьми (10 і 12 років) на Святу Літургію, бо хотіла одержати науку та підтримку, щоб бути доброю матір’ю дітям, а чоловікові – дружиною, а мамці – донькою. А ще сподівалася, що такий відпуст буде мати виховне значення для дітей, яких в місті багато що відтягає від церкви.
В Ужгороді ми з чоловіком і дітьми ходимо на українську Службу Божу, а тут почали правити по-старослов’янськи, а до того додалася і румунська, словацька і ще якісь мови. Добре, най будуть і інші мови, бо, може, на Службі були і румуни, і словаки, але чом українською мовою була лиш одна ектенія, чи, може, думають, що наша рідна мова старослов’янська, але ні я, ні мої мамка і нянько ніколи її не учили, та й я не чулам, аби священики межи собов говорили по-старослов’янськи. Мій Ігорчик побув на Службі десь півгодини, а потім десь ся стратив. Дома казав, що нічого нерозумів, то піде в неділю на Службу в катедру.
Не думаю, що за мову маємо битися так, як у Верховній Раді, але уже щось треба би робити, бо так не довго втратити в нашій церкві молодь. Як їм я, як мати, маю пояснити, що треба побожно стояти на Службі Божій, як вони кажуть, що нічого не розуміють. Моя думка, що у Церкві треба правити на мові, яку люди добре розуміють. У нас – то українська. А все інше, то політика, через яку я дома чулася як заграницею або вдома на своїй земли стала національною меншиною.
Світлана Олексик
