Правлячому
єпископу Мукачівської греко-католицької єпархії
Мілану Шашіку
Копія: Святійшому Отцю Бенедикту ХVІ,
Папі Римському
ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ
ЗАКАРПАТСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ СПІЛКИ ІМЕНІ
ВЛАДИКИ ІВАНА МАРГІТИЧА
Преосвященний владико!
Як стало відомо, утворення навесні минулого року Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Маргітича у керівництві Мукачівської греко-католицької єпархії було сприйнято вкрай неприхильно, хоча із самих початків ми були налаштовані на порозуміння та співпрацю з керівництвом єпархії, адже таке, на наш погляд, йшло би на користь нашої Церкви.
Особливе незадоволення викликала наша ініціатива «Щоб усі були одно», направлена на поступове об’єднання всіх греко-католиків нашої держави, об’єднання Мукачівської єпархії та УГКЦ, а також ідея поширення практики богослужінь на живій, зрозумілій, а не «мертвій» церковнослов’янській (за суттю – староболгарській) мові.
Категорично у вас не сприйнято й ідею, яка, натомість була дуже прихильно зустрінута людьми, – дозволити священикам згадувати під час богослужінь, а не переслідувати за таке – тих, хто, виконуючи прохання парафіян це робить, – Верховного Архієпископа Святослава як главу Греко-Католицької Церкви в Україні.
Дивно, але чомусь у заснуванні нашої спілки звинуватили священиків, котрі є «української орієнтації». Хочемо наголосити, що це абсолютно не відповідає дійсності, позаяк її ініціювала українська греко-католицька інтелігенція краю. Незважаючи на це, керівництво єпархії почало «сторонитися» тих священиків, вся вина котрих у тому, що вони стоять на боці своїх вірних, а їх вірні, дозволимо собі Вам нагадати, – в абсолютній більшості українці, і котрі, на прохання вірників-українців, служать українською мовою. Деякі із них зазнають із єпархії неприхованого тиску.
Це їх карають за любов до своїх вірних і свого народу та прагнення до єдності?
Зазначене наводить на гадку, що у керівництві єпархією відбувається повернення до практики тих часів, коли нею керував відвертий сепаратист, та що там приховувати – українофоб і мадярон Іван Семедій, за якого патріоти нашого народу, зокрема і священики, разом із б. п. єпископом Іваном Маргітичем, несправедливо дискримінувалися у консисторії єпархії, а все українське сприймалося надзвичайно вороже. Це є дуже заскорузла та непрогресивна тенденція, котра, на наш погляд, суперечить розвиткові єпархії, тому щоб відбувалося її осучаснення, відповідно до вимог ХХІ століття.
Аргументи, які лунають із консисторії – мовляв, не маєте права ініційовувати зміни, бо таке суперечить «традиції» єпархії.
Для того, щоб з’ясувати, чи мають підстави зазначені закиди, ми звернулися до фахівців із історії Церкви та Канонічного Права із наступними запитаннями:
- Які Церковні закони порушили вірники–греко-католики, створюючи громадську організацію – Закарпатську греко-католицьку спілку імені владики Івана Маргітича?
- Чи існувала у Мукачівській єпархії традиція і практика згадування глави УГКЦ за часів репресій Церкви та у роки її відродження у незалежній Україні?
- Які канони Церковного права порушують духовні отці Мукачівської греко-католицької єпархії, згадуючи Верховного Архієпископа Греко-Католицької Церкви в Україні?
- Чому відмовляють вірникам-українцям звертатися до Господа Бога на їх рідній українській мові, постійно нав’язуючи «мертву» – церковнослов’янську, хоч вірникам-угорцям, румунам тощо дозволено молитися на їх рідних мовах?
- Чи відповідає дійсності твердження проводу Мукачівської греко-католицької єпархії (єпископа та членів консисторії), що практикування української мови у богослужіннях є «порушенням» як Церковного Права, так і «традиції», яку ні у якому разі не можна порушувати, єпархії?
- На якій підставі і чи з дотриманням Церковного законодавства було отримано у 1992 р. єпископом І. Семедієм та його найближчим оточенням статусу «sui juris» («свого права») для Мукачівської греко-католицької єпархії?
- Зазначений вище статус визначався як «тимчасовий». Що означає «тимчасовість»? Може 20 років для «тимчасовості» уже достатньо?
- Чи може, згідно із Церковним Правом Католицької Церкви, існувати у європейській державі кілька (більше однієї) Помісних Греко-Католицьких Церков? І чи не є це казусом для Вселенської Церкви?
- А може настав час реалізувати проект Ватикану від 1994 р. про утворення в Закарпатті Греко-Католицької митрополії, яка б стала частиною Греко-Католицької Церкви в Україні і яка (УГКЦ) нині вже має сім митрополій?
Відповіді на питання були знайдені у Кодексі Канонів Східних Церков (ККСЦ) (видання 1993 р.) та Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ) (видання 2001р). Позаяк поліграфічні видання зазначених книг не є доступними всім, користуючись тим, що вони, водночас, є у вільному доступі в інтернеті, при їх цитуванні, будемо посилатися на інтернет-адреси.
Тож, згідно із каноном 18 ККСЦ: «Вірні мають повне право засновувати товариства і керувати ними для цілей любові або побожності або плекання християнського покликання у світі, а також скликати збори для спільного осягнення цих цілей» [http://old.ugcc.org.ua/CCEC/1.html]. Таким чином, з’ясовано, що ми таки мали повне право засновувати нашу спілку імені владики Івана Маргітича!
Відповіді на питання, чи маємо право висловлювати свої пропозиції та побажання від імені спілки дає § 2 та § 3, канону 15.
«§ 2.: «Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання»;
§ 3.: « Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов'язок, виявляти Пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до Пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних» [http://old.ugcc.org.ua/CCEC/1.html].
Тож, виявляється, маємо не лише право, а, при потребі: «ще й обов’язок» на таке. Тому заперечення таких наших прав (і навіть обов’язку), недоброзичливе ставлення до них з боку керівництва МГКЄ – суперечить Кодексу Канонів Східних Церков.
Стосується це і наших пропозицій, щодо прагнення єдності Греко-Католицької Церкви в Україні. Бо, як може кваліфікуватися прагнення до єдності греко-католиків у нашій державі – якимось мало не єретизмом?
Відповідаючи на наступне питання, зазначимо, що порядок згадування ієрархії у богослужінні регламентується канонами 161, 162 ККСУ. Цитуємо їх обидва повністю. «Кан. 161: «Митрополита повинні згадувати після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі в Божественній Літургії та церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг», Кан. 162: «Митрополит повинен згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі очолюваної ним митрополичої Церкви сумлінно це чинили» [http://old.ugcc.org.ua/CCEC/6.html#c155].
Як бачимо, у цих канонах нема жодного натяку на ЗАБОРОНУ згадування Глави Греко-Католицької Церкви держави. Тож згадування Верховного Архієпископа Греко-Католицької Церкви України, тобто держави в якій ми живемо, жодним чином не може бути порушенням. Отож декрети та вказівки єпископа Мілана, спрямовані на заборону згадування Верховного Архієпископа Святослава як глави Греко-Католицької Церкви в Україні, не мають опертя у Канонічному Праві і є безпідставними, тому просимо його їх відкликати.
Третє. На Закарпатті живе і донині ще чимало вірників, котрі пам’ятають важкі часи підпілля Греко-Католицької Церкви. Вони підтвердять, що тоді існувала єдність всіх греко-католиків України, незалежно від області, в якій вони мешкали.
Загалом, мабуть не буде перебільшенням сказати, що саме завдяки цій єдності закарпатці змогли зберегти свою віру. Вони чудово пам’ятають, що священики, у т. ч. – і б. п. владика Іван Маргітич, завжди згадували у богослужінні Верховного Архиєпископа України. Продовжувалося це і після виходу нашої Церкви із підпілля. І навіть єпископ-ординарій Іван Семедій, враховуючи зазначене, виголошував многоліття Верховному Архієпископу України.
Таким чином, згадування його є традиційним для служб греко-католиків Мукачівської єпархії. І ця традиція склалася у дуже тяжкий для нашої Церкви час, проіснувала вона понад сорок років. Відмовлятися від неї є недобрим!
Тож заборона священикам згадувати Главу Греко-Католицької Церкви, яка виходить від керівництва МГКЦ в останні роки, йде, як вважають вірники, не від Любові, а від Гордині.
Четверте. Одним із принципово доленосних рішень Другого Ватиканського Собору став дозвіл всім вірним Католицької Церкви молитися рідною, національною мовою.
Що ж до звичаїв («традиції») Мукачівської єпархії на моління церковнослов’янською мовою, то від неї треба відмовитися (ми згідні, що процес цей має бути поступовим і добровільним – реалізовуватися там, де цього просять вірники, однак ні в якому разі не повинен штучно гальмуватися і заборонятися), як це зробили у інших греко-католицьких церквах, де перейшли на рідні мови.
Бо, по-перше, змінювати такі звичаї та традиції дає право Катехизм Католицької Церкви, котрий Святійший Отець Іван Павло ІІ назвав «Конституцією Церкви». Його ст. 83 чітко роз’яснює різницю між Апостольською Традицією та церковними традиціями. У ній зазначено, що на відміну від Апостольської Традиції, «традиції» богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених упродовж віків у помісних Церквах… є особливими формами, за допомогою яких велика Традиція виражається так, як це властиво прийнято для цього місця та цієї епохи… вони можуть зберігатися, змінюватися або ж скасовуватися»
[http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=10&Itemid=36].
А ст. 1204 зазначає: «Відправа літургії повинна відповідати духові і культурі різних народів (Пор. П Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 37-40.). Щоб містерія Христа була «розголошена для всіх народів, щоб вони повинувалися вірі» (Рим. 16,26), вона повинна проповідуватись, відправлятись і переживатись в усіх культурах так, щоб містерія Христова не усувала їх, а служила їх освяченню і доповненню (Пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. « Catechesi tradendae », 53.). Якраз зі своєю власною людською культурою (і через неї), прийнятою і перетвореною Христом, безліч Божих дітей мають доступ до Отця, щоб Його прославляти в одному Дусі.» [http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=59&Itemid=39].
На продовження, у ст. 1206 читаємо: ««… Пристосування до культур вимагає навернення серця і навіть, якщо це потрібно, розриву з прадідівськими звичаями, якщо вони є несумісними з католицькою вірою» (Іван-Павло II, Апост. посл. «Vicesimus quintus annus », 16. [http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=59&Itemid=39] (виділення жирним – наше – Авт.).
Тож дана стаття переконливо свідчить про те, що від віджилих звичаїв та «традицій» (зокрема у Мукачівської єпархії про обов’язковий церковнослов’янськомовний характер богослужінь, від якого, як стверджують у керівництві єпархії «нема права» відмовитися) насправді не тільки можна, але і треба відмовлятися.
Переходу на українську мову заважають ще два чинники, штучно спричинені «політикою» єпархіального керівництва:
- відсутність відповідних навиків у священиків, котрих у семінарії зумисне готують так, аби вони могли служити лише на церковнослов’янській (староболгарській) мові, яка є незрозумілою, або малозрозумілою народові. Не володіючи навиками служіння на українській, молоді отці відмовляють проханням вірників вести службу українською. Стосується це катехично-дяківських шкіл;
- затягування видання на українській мові «Великого Ізборника» та «Ірмологіону Мукачівської єпархії».
Тож бажаємо владиці Мілану – якнайшвидшого «навернення серця» до українців, які складають абсолютну більшість вірних єпархії, їх культури та їх духовних прав! А не нехтувати ними.
Свідченням такого навернення став би курс на престижне впровадження у богослужіння української мови, як рідної мови абсолютної більшості населення Закарпаття та вірників Мукачівської греко-католицької єпархії (з цією метою також – і запровадження навчання з підготовки майбутніх пастирів до богослужінь українською у семінарії, переклад і видання українською мовою вищезазначених книг) та сприяння процесу єдності Греко-Католицької Церкви в Українській державі (розпочати цей процес можна хоча б із повсякчасним згадувань під час богослужінь її Верховного Архиєпископа).
Щодо «статусу «sui juris» («свого права») Мукачівської єпархії.
Науковцями Інституту історії Церкви (Львів) ще у 90-і роки минулого століття було проведено дослідження історії «sui juris» у Мукачівській єпархії. Зокрема, ними, на основі фактів, було констатовано, що у 1991 р., тобто тоді, коли комуністичною номенклатурою та КДБ було організовано спалах сепаратизму на Закарпатті (що наводить на гадку, чи не було намагання отримати для Мукачівської єпархії особливий статус однією із його ланок?), владикою І. Семедієм та його найближчим оточенням було зфальсифіковано документ про бажання, начебто, «більшості» священиків про необхідність «особливого» статусу для Мукачівської єпархії.
Обмотивовувалася ця «потреба» тим, що, начебто, більшість вірників греко-католиків на Закарпатті складають не українці, а якісь «русини». Насправді, це була явна фальсифікація – «більшість» священиків абсолютно ніхто не питався: все було зроблене негласно, кулуарно, таємно, невеликою купкою найближчого оточення владики.
Повторюємо, що це відбувалося у ракурсі спалаху сепаратизму, організованого під час розпаду СРСР кадебістською агентурою та комуністичною номенклатурою, метою якого було організувати політичну диверсію проти становлення Української держави. У результаті – Апостольська Столиця була введена в оману, бо вона, на підставі цього вкрай сфальшованого подання, затвердила тимчасовий статус «sui juris» для Мукачівської єпархії. Це було помилкове рішення ще й тому, що згідно із даними останнього Всеукраїнського перепису населення (2001 р), у Закарпатті мешкає понад один мільйон українців та всього близько десяти тисяч осіб, котрі назвали себе «русинами» (скільки із них греко-католиків – неясно).
Коли про таку сфальсифіковану «більшість» стало відомо владиці Івану Маргітичу, за його ініціативою, було проведено відкритий, гласний плебісцит, щодо позиції парафіяльних громад єпархії. Абсолютна їх більшість висловилася за єдність із УГКЦ. Для перевірки достовірності цього, Апостольською Столицею у 1993 р. було направлено до Закарпаття префекта Східної Конгрегації Аккіле Сільвестріні, котрий переконався у прагненні закарпатців до єдності з УГКЦ.
Реалізуючи результати волевиявлення греко-католиків єпархії, у 1994 р., Апостольська Столиця розробила проект створення Закарпатської митрополії (про яку ми вище згадували) у єдності із Верховним Архієпископом Греко-Католицької Церкви України, котрий був узгоджений (та підписаний) із всіма тодішніми єпископами Мукачівської єпархії – Іваном Семедієм, Іваном Маргітичем та Йосипом Головачем. Лише через якийсь час, двоє із них (І. Семедій та Й. Головач), незрозуміло чому, заявили про «зняття» своїх підписів під погодженням. Таким чином ця ідея була ними заблокована.
Тож, Преосвященний владико Мілане, просимо Вас ініціювати розблокування цієї ідеї Ватикану щодо створення Закарпатської митрополії у єдності із УГКЦ. Тим паче, що статус «sui juris» був наданий як тимчасовий, тобто короткотривалий. Безумовно, що вічно «тимчасовість» тривати не може. На таке, мабуть, цілком достатньо (хоча і це забагато) і двадцяти років. Треба припинити гальмування абсолютно природного процесу прагнення греко-католиків Закарпаття до єдності із усіма греко-католиками України у єдиній Помісній Греко-Католицькій Церкві. Альтернативи цьому процесові нема. Адже абсолютна більшість греко-католицьких вірників Закарпаття є українцями, а Закарпаття є і завжди буде складовою частиною Української держави.
Звернення ухвалено учасниками зборів громадськості Закарпаття, які відбулися в 4 лютого 2012 р., з нагоди річниці від Дня народження визначного церковного та громадського діяча Закарпаття б. п. владики Івана Маргітича.
Ужгород, 4 лютого 2012 р.