Адже все те, що є на сьогодні у нашій єпархії, зокрема і в її керівництві, складалося впродовж років і змінювати це без втручання Ватикану є дуже і дуже складно. Бо жодна нижча структура через гріх «гордині» не зробить кроку до порозуміння. Хоча всі розуміють, що сьогоднішній стан справ не відповідає нинішнім реаліям, але на поступки без «поради» Ватикану не підуть.
Тому, за дорученням наших однодумців-іршавчан, пропоную звернення рахівців переадресувати Святійшому Отцю Бенедикту ХVІ.
Адже таке нехтування (не згадування) Глави УГКЦ є тільки в нашій області. І про яку Божу Любов (виконання Першої і Другої Заповідей) може проповідувати священнослужитель, якщо він не згадує (або не хоче згадувати) Глави греко-католицької Церкви України.
Соромно, що наші священики — люди з вищою освітою — не згадують главу нашої Церкви — Святослава Шевчука. Напевне, настала вже пора не жити за прислів’ям «Моя хата скраю».
Однак, що є парадоксальним! Ті священики, які в своїх Богослужіннях згадують Главу Української Греко-Католицької Церкви потрапляють у немилість до керівництва Мукачівської єпархії. Так сталося, приміром, із отцем Петром Кабалем. Не дивлячись на багатодітну сім’ю, його за це (щоб покарати?) перевели із м. Іршави на парафію у село де всього-на-всього кілька десятків дворогосподарств. Це була помста за українське мислення та що виступає «щоб усі були одно»? (За нашими даними, погрози «перевести» з Рахова, де він прослужив уже понад двадцять років, у інший район, після направлення звернення понад трьохсот греко-католиків м. Рахова, залунали і щодо Рахівського декана о. Василя Носи, бо поставили звернення греко-католицької громадськості Рахова йому у «вину». - Прим. ред. «ЩОБ УСІ БУЛИ ОДНО»).
Унаслідок такого ставлення єпископату Мукачівської єпархії, вона розколюється і дегенерує: одні підтримують українців, інші – їх переслідувачів. Цікаво, що серед перших – більше простих вірників та духовних отців, серед других – керівників єпархії (а чи це є нормальним, коли керівники «відриваються» від вірників, тобто – пастирі від пастви?). А ще чимало вірників, духовних отців, хоча співчувають зверненню, вагаються, або бояться відкрито підтримати. Тож ще раз вважаю: таки настала вже пора не жити за прислів’ям «Моя хата скраю»…
Водночас, дивує: невже єпископат не розуміє, що невпровадження згадування у Богослужіннях глави Української Церкви не сприяє виконанню Божої Заповіді Любові? Цей напрямок є шляхом у НІКУДИ! І не відповідає він сучасним реаліям життя. Адже УГКЦ, як ми бачимо, – чітко прямує до Патріархату. Не кажучи вже за те, що в одній державі повинна бути одна Церква.
Та складається враження, що у керівництві єпархії головними є влада, слава, матеріальний достаток та егоїстична гординя, які поставлені на перше місце і які витіснили Божу Любов.
Гординя-гординя — це великий гріх, який тягне людину до темряви.