Коли йде слово про русинів, то тут йде мова про нас самих, наших близьких, наш спільний дім, нашу долю. Коли ми знаємо, що хтось зневажливо ставиться до ймення "русин", то він цим самим зневажає своїх батьків, нашу землю і віру, самого себе! Але коли хтось зараз говорить про зневагу до русинів, про обмеження їх прав і свободи, про переслідування їх — це скрите лицемірство, підсилювання ненависті там, де її зовсім нема. Яким правом ми можемо ширити ненависть і підозріння до таких же братів як ми самі, до синів того ж народу тільки тому, що вони перестали називатись русинами десь менше одного століття тому, хоч у нас спільна колиска — велика Русь Київська. Наші мова, віра, народний характер і нелегка судьба у дечому і відмінні, але в основному одні і ті ж самі. Невже нам мало тих 50 років, коли ми самі себе урядово назвали карпатськими українцями, коли наша літературна мова, яку розуміють усі, увійшла у школу, життя і побут так, що цього вже ніхто ніколи не змінить і коли знаємо, що наша церква, чи католицька, чи православна, користується і крім літургічної, живою розмовною мовою чи то в читанні, чи в голошенні Божого Слова? Кому потрібно придумувати новий, окремий русинський народ, якого по правді не існує. Ширити розбрат і ненависть в імені русинства, бо мовби якісь "українці" хотять нас (таких же українців) позбавити нашої культури, наших обрядів - це справді або повна сліпота і крайня неграмотність, або і диявольська злоба. Все робиться лиш для того, щоб ми "не були одно", щоб наші національні, духовні і релігійні сили не об’єднувались, щоб ми почувались чужинцями і переслідуваними від наших рідних братів у своїй власній державі. Ніде так ясно не видно, як тут, що ворог людських душ не може придумати кращого способу розбивати наші сили, підривати нашу віру, як ділячи нас на ворогів, хоч поправді у нас один дім, одна церква, одна держава.
Але зрештою, як би ворог наших душ не ховався, ми всі можемо його впізнати, тільки треба на це звернути хоч трішки уваги і спостерігати. Дехто нас все любить називати угроросами, росами, руськими, рутенами, і, накінець, хоч би і русинами, лиш щоб ми були іншими, як брати за Карпатами? Чи не ті, які хотіли 6 бачити наш край окремим, відділеним від решти українського народу, бо тоді ми будемо слабшими: ні спільної релігії, ні культури, ні господарства, ні держави у нас не буде... і сильнішим буде тут той, хто вже привик панувати над іншими сотні літ і вчитись цього йому не треба. Ці люди ніколи не шкодували ні "масних" слів, ні гарних обіцянок, ні грошей, лиш щоб ми не братались з нашими поневоленими братами. Хто має хоч трохи совісті, вже давно міг впізнати цих ворогів нашого народу. Це від них беззупинку йшла та пропаганда, що наші брати за Карпатами, навіть наші одновірці — це недобрі, злі, малограмотні і нам зовсім чужі люди.
Друге джерело цього розбрату — це наші власні зрадники і яничари, які не стидаються ширити всяку брехню і наклеп, що нечебто зближення з одномовними і одновірними братами з-за Карпат закінчиться для нас катастрофою, ба навіть бунтом скривджених русинів. Хто буде керувати тим бунтом і хто буде заливати жовчі і ненависти, щоб лиш сильніше брати ненавиділи братів, покищо відкрито не говорить ніхто, бо зрештою він того не боїться, адже знає, що пусті слова так і залишаються пустими словами, і колись гонимі і переслідувані брати нелегко підіймуть руку на таких же гонимих і переслідуваних братів.
Більшу частину цих русинів представляють малограмотні або і взагалі неграмотні як політично, так і релігійно сини того ж бідного народу, від імені якого можна говорити будь-яку нісенітницю, бо вони і так в тім не розберуться, що про них говорять. Для них історії не існує, про минуле вони не знають нічого, майбутнє їх не цікавить, бо вони цілковито покладаються на слова тих, хто так вперто прагне бути їх вождями.
І взагалі, яка то може бути свідомість, коли хтось не хоче знати ніякої історії, ні ближчих братів по вірі, які терпіли за ту ж саму святу справу, ані тих, з якими по довгих століттях Боже Провидіння позволило мати свій власний дім, свою державу?
Яка то свідомість називати зверхнаціоналістами чи шовіністами тих, які врешті хотіли б сповнити мрію наших предків: "В своїй хаті – своя правда і сила, і воля". Не багато в світі на наші часи знайдеться таких обмежених людей, які не розуміють, що не признавати і цуратись свого власного дому, а при тому дружити з тими, які завжди хотіли позбавити нас національної і релігійної свободи. Коли малесенькі народи за свою свободу йдуть на боротьбу на життя і смерть, наші затуркані проводирі, сліпіші від сліпих, будуть повторюваити разом з нашими ворогами, що ті, які борються за кращу долю і свободу нашої Церкви і нашого народу, називають зрадниками, політиканами, імперіялістами.
Чому вони вважають свій власний народ негідним тої свободи, того достоїнства, яке дарував кожному народові сам Творець, даючи йому окреме народне буття з його мовою і життєвим простором. Як може бути чесним громадянином світу той, хто не пізнає і не цінує свого власного дому і свого народу? Слова "треба любити всіх однаково" зовсім нереальні, бо хто не може постаратись, по-перше, про свій власний дім, той ніколи не увійде в сім'ю народів як рівний з рівним. Той все почує голос св. Павла: "Хто відрікся від своїх, гірший від безбожника". Тож можемо спокійно визначити, що "явище русинства"— це явище літніх, недбалих, відсталих лжепатріотів, які нібито покликуються на свій місцевий патріотизм, щоб менше любити свій народ, не хотіти для нього духовного, релігійного і культурного росту через ізоляцію себе від своїх природних братів і тих сил, які б допомогли нашому народу скоріше стати на ноги після нашої тисячолітньої неволі і національної руїни.
Яка то може бути любов прислуховуватись до чужих, повторювати за нашими ворогами, що наш народ нездатний на вільне національне і релігійне життя. Виходить, що ми єдині у світі, у кого ворогів не було, переслідувань віри і народностей не було, не було історії і великих страждань, які були у всіх народів світу, були лиш недобрі брати, від кого треба триматись якнайдалі.
Нам соромно, що ми можемо бути ще такими! Хто ще не пробудивсь, а любить бути сліпим і рабом, того треба бити і бити, поки не пробудиться.
о. Павло Мадяр, ЧСВВ, «Карпатський голос», 5-11 грудня та 12-18 грудня 1996 р.