Чи оправдане "наше" русинство?

Коли йде слово про русинів, то тут йде мова про нас самих, наших близьких, наш спіль­ний дім, нашу долю. Коли ми знаємо, що хтось зневажливо ста­виться до ймення "русин", то він цим самим зневажає сво­їх батьків, нашу землю і віру, самого себе! Але коли хтось зараз говорить про зневагу до русинів, про обме­жен­ня їх прав і свободи, про переслідування їх — це скрите ли­цемірство, підсилювання ненависті там, де її зовсім не­ма. Яким правом ми можемо ширити ненависть і підо­зрін­ня до таких же братів як ми самі, до синів того ж народу тіль­ки тому, що вони перестали називатись русинами десь мен­ше одного століття тому, хоч у нас спільна колиска — ве­лика Русь Київська. Наші мова, віра, народний характер і нелегка судьба у дечому і відмінні, але в основному одні і ті ж самі. Невже нам мало тих 50 років, коли ми самі себе уря­дово назвали карпатськими українцями, коли наша літературна мова, яку розуміють усі, увійшла у школу, життя і побут так, що цього вже ніхто ніколи не змінить і коли зна­є­мо, що наша церква, чи католицька, чи православна, ко­ри­стується і крім літургічної, живою розмовною мовою чи то в читанні, чи в голошенні Божого Слова? Кому потрібно при­думувати новий, окремий русинський народ, якого по прав­ді не існує. Ширити розбрат і ненависть в імені русин­ст­ва, бо мовби якісь "українці" хотять нас (таких же ук­ра­їн­ців) позбавити нашої культури, наших обрядів - це справді або повна сліпота і крайня неграмотність, або і дияволь­ська злоба. Все робиться лиш для того, щоб ми "не були од­но", щоб наші національні, духовні і релігійні сили не об’­єд­нувались, щоб  ми  почувались чужинцями і пере­сліду­ва­ними від наших рідних братів у своїй власній державі. Ні­де так ясно не видно, як тут, що ворог люд­ських душ не мо­же придумати кращого способу розбивати наші сили, під­ривати нашу віру, як ділячи нас на ворогів, хоч поправді у нас один дім, одна церква, одна держава.

Але зрештою, як би ворог наших душ не ховався, ми всі мо­жемо його впізнати, тільки треба на це звернути хоч тріш­ки уваги і спостерігати. Дехто нас все любить нази­ва­ти угроросами, росами, руськими, рутенами, і, накінець, хоч би і русинами, лиш щоб ми були іншими, як брати за Кар­патами? Чи не ті, які хотіли 6 бачити наш край окре­мим, відділеним від решти українського народу, бо тоді ми бу­демо слабшими: ні спільної релігії, ні культури, ні гос­по­дар­ства, ні держави у нас не буде... і сильнішим буде тут той, хто вже привик панувати над іншими сотні літ і вчи­тись цього йому не треба. Ці люди ніколи не шко­дували ні "мас­них" слів, ні гарних обіцянок, ні грошей, лиш щоб ми не братались з на­шими поневоленими братами. Хто має хоч трохи совісті, вже давно міг впізнати цих ворогів на­шо­го народу. Це від них беззупинку йшла та пропаганда, що на­ші брати за Карпатами, навіть наші одновірці — це не­доб­рі, злі, малограмотні і нам зовсім чужі люди.

Друге джерело цього розбрату — це наші власні зрад­ни­ки і яничари, які не стидаються ширити всяку брехню і на­клеп, що нечебто зближення з одномовними і одно­вір­ни­ми братами з-за Карпат закін­читься для нас катастрофою, ба навіть бунтом скривджених русинів. Хто буде керувати тим бунтом і хто буде заливати жовчі і ненависти, щоб лиш сильніше брати ненавиділи братів, покищо відкрито не говорить ніхто, бо зрештою він того не боїться, адже знає, що пусті слова так і залишаються пустими словами, і ко­лись гонимі і переслідувані брати нелегко підіймуть руку на таких же гонимих і переслідуваних братів.

Більшу частину цих русинів представляють мало­гра­мот­ні або і взагалі неграмотні як політично, так і релігійно си­ни того ж бідного народу, від імені якого можна говорити будь-яку нісенітницю, бо вони і так в тім не роз­беруться, що про них говорять. Для них історії не існує, про минуле во­ни не знають нічого, майбутнє їх не цікавить, бо вони ціл­ковито покладаються на слова тих, хто так вперто праг­не бути їх вождями.

І взагалі, яка то може бути свідомість, коли хтось не хо­че знати ніякої історії, ні ближчих братів по вірі, які терпіли за ту ж саму святу справу, ані тих, з якими по довгих сто­літ­тях Боже Провидіння позволило мати свій власний дім, свою державу?

Яка то свідомість називати зверхнаціоналістами чи шо­ві­ністами тих, які врешті хот­іли б сповнити мрію наших пред­ків: "В своїй хаті – своя правда і сила, і воля". Не ба­га­то в світі на наші часи знайдеться таких обме­жених лю­дей, які не розуміють, що не приз­навати і цуратись свого влас­ного дому, а при тому дружити з тими, які завжди хо­ті­ли поз­бавити нас національної і релігійної свободи. Коли ма­лесенькі народи за свою свободу йдуть на боротьбу на жит­тя і смерть, наші затуркані проводирі, сліпіші від сліпих, бу­дуть повто­рю­ваити разом з нашими во­рогами, що ті, які бо­рються за кра­щу долю і свободу нашої Церкви і нашого на­роду, на­зи­ва­ють зрадниками, політиканами, імперіялі­ста­­ми.

Чому вони вважають свій власний народ негідним тої сво­боди, того достоїнства, яке дарував кожному народові сам Творець, даючи йому окреме народне буття з його мо­вою і життєвим простором. Як може бути чесним гро­ма­дя­ни­ном світу той, хто не пізнає і не цінує свого власного до­му і свого народу? Слова "треба любити всіх однаково" зов­сім нереальні, бо хто не може постаратись, по-перше, про свій власний дім, той ніколи не увійде в сім'ю народів як рівний з рівним. Той все почує голос св. Павла: "Хто від­рік­ся від своїх, гірший від безбожника". Тож можемо спокійно визначити, що "явище русинства"— це явище літніх, не­дба­лих, відсталих лжепатріотів, які нібито покли­куються на свій місцевий патріотизм, щоб менше любити свій народ, не хотіти для нього духовного, релігійного і культурного рос­ту через ізоляцію себе від своїх природних братів і тих сил, які б допомогли нашому народу скоріше стати на ноги піс­ля нашої тисячолітньої неволі і національної руїни.

Яка то може бути любов прислуховуватись до чужих, по­вторювати за нашими ворогами, що наш народ не­здат­ний на вільне національне і релігійне життя. Виходить, що ми єдині у світі, у кого ворогів не було, переслідувань віри і на­родностей не було, не було історії і великих страждань, які були у всіх народів світу, були лиш недобрі брати, від кого треба триматись якнайдалі.

Нам соромно, що ми можемо бути ще такими! Хто ще не пробудивсь, а любить бути сліпим і рабом, того треба би­ти і бити, поки не пробудиться.

о. Павло Мадяр, ЧСВВ, «Карпатський голос», 5-11 грудня та 12-18 грудня 1996 р.