Я зробив це. Те, про що мріяв давно, і чого не міг не зробити до цього 23 серпня, до цього Дня Прапора України. Власне, тепер це був подарунок самому собі до власного дня народження. Аби встигнути, хлопці, що його виготовляли, встановлювали його вже в темряві, в сутінках дня, що передував святковому. В мій день народження, в перші його хвилини він вже стояв – флагшток для МОГО прапора МОЄЇ країни у МОЄМУ дворі.
З минулого року, коли я у своєму блозі привселюдно, але насамперед для себе, пообіцяв зробити те, що зробив тепер, змінилося не багато. А тому просто процитую той свій запис про тоді ще вимріяне, а тепер – реальне «задоволення з того, коли зможу разом з дітьми, чи й просто сам (якщо захочеться побути наодинці з цим відчуттям) приспустити національний прапор України в моменти національної жалоби, чи, навпаки, підняти його в день того чи іншого свята моєї держави. І хай скиглять і підскавулюють з цього приводу жлоби, яким "все одно – "ковбаса", чи "калбаса", аби вона була". Не вони, не їх – можливо і домінуюче нині – ставлення, не жлобство вчорашньої, нинішньої і, можливо, навіть майбутньої (не)української влади визначають цей мій внутрішній стан, моє бажання. Я гордий, що я – українець. Я люблю свою країну, свою державу – знищувану, але не знищену однаковою мірою і чужими, і своїми. Мій прапор у моєму дворі з боку людної вулиці буде нагадуванням і тим, і іншим, що гарна, світла, красива і заможна Україна є. Як мінімум – у цьому дворі. Щонайменше – у моєму серці.»
Як і обіцяв, до нинішнього Дня Державного Прапора України в моєму дворі стоїть вимріяна мною прапорова щогла. І я, разом з синами, підняв на ній синьо-жовтий прапор країни, яку люблю.
З днем Твого Прапора тебе, Україно! З Днем Незалежності України вас, друзі!..
