У даному випадку, я, здається, чи уперше погодуюся із коментатором Іштваном (Istvan 2012-05-16 / 16:35:34. Для покладання будь-якого пам'ятного знаку необхідно виділити відповідну земельну ділянку, згідно з законодавством України. До цього обов'язково потрібне відповідне рішення місцевої ради...).
Це правда. Адже на спорудження навіть будь-якої споруди "малої архітектурної форми", не кажучи вже за пам’ятний знак, принаймні, якщо прагнеш, щоби вони були під охороною дежави, необхідне рішення органу місцевої влади.
Наразі (і на жаль) "Свобода" вляпалася у те ж, що і ТУКЗ на Верецькому перевалі. Той, без належного, відповідно до діючого законодавства, офіційно оформленого дозволу (хабар за ділянку – таким не є) навалив купу каміння на перевалі. "Свобода", діючи так само, поставила один камінь. Тож зносити його (так само, як "підпалювати" купу каміння на перевалі) міг, хто завгодно. І ні міліція (питання лише із зображенням Державного Герба на ньому, за наругу над ним відповідальність таки є), ні селищний голова Солотвина Ухаль не зобовязані його охороняти. (На автошляхах приватні особи часто самочинно ставлять на місці загибелі родичів у автоаваріях хрести. Однак оберігає їх не державна влада, не дорожники, але лише людська ментальність. Зруйнувати "може" будь-хто.)
Що ж до коментувань.
Перше. Героїзм Карпатської Січі – із 1990 року – визнається на будь-якому рівні (ви подивіться, все ж таки, як відбувається у березневі дні відзначення цих подій). До того заперечували самовідданість та героїзм карпатських січовиків лише совєтські комуністи-сталіністи.
Тож, панове україно-карпатоненависники, дайте відповідь, хто ви є:
а) комуняки-сталіністи;
б) повні аморальні дебіли,
чи
в) вщент відверта іноземна агентура, яка продалася проти свого народу його ворогам (так тоді і скажіть відверто: «Ми є шпигуни!)?
Друге. Щодо полковника М. Колодзінського (Гузара) (1902 – 1939). Варто би знати, що це не лише бойовий офіцер, а визначний європейський військовий теоретик, автор низки праць з військової тактики та стратегії, викладач військової акалемії (про його праці див: «Вони боронили Карпатську Україну. Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. Ужгород: «Карпати», 2002. – 7010 с. – С. 490-491, 675). Ще – надзичайно шляхтна людина, справжній шляхетний офіцер, а ще – український націоналіст (ввечері 15 березня 1939 р., у відповідь на пропозицію німецького консула Гофмана про капітуляцію (тоді, мовляв, ніхто не постраждає), відповів: «В лексиконі українського націоналіста немає відповідника для означення терміну “капітуляція”. Сильніший ворог може перемогти нас в бою, але поставити на коліна – ніколи!». А ще – начальник Генерального Штабу та керівник оборони Хуста та на інших ділянках боїв. Людина заслуговує на надзвичайно високу повагу.
Про місце його загибелі 19-20 березня у районі Солотвина – Середнього Водяного писали В. Гренджа-Донський, І. Сарвадій, інші мемуаристи. Найповніше про останню зустріч із ним я знайшов у книзі Євгена Стахіва «Останній молодогвардієць», К: 2004. – 495 с. (це той самий, котрий був відправлений на Схід України із Похідними групами ОУН і став керівником українського націоналістичного підпілля на Донбасі, яке совєтський письменник Фадєєв назвав «Молодою гвардією» та зробив його із націоналістичного – прорадянсько-комсомольським, а Є. Стахіва «переробив» на Євгена Стаховича).
Є. Стахів був у Карпатській Січі. Цитую про цю зустріч (стор.77 – 78): «…Зустріли своїх у румунській Апші. То був малий відділ січовиків – десь 20-25 січовиків з рушницями і парою легких кулеметів – начолі з полковником Колодзінським, до краю змученим, охлялим, бо кілька ночей не спав і не мав чого їсти. Ми вхопили в селі якогось коня, знайшли якийсь харч, погодували Колодзінського, посадили на коня (про те, що Колодзінський був поранений, тож їхав на коні – згадують і інші мемуаристи – В. П.) і рушили далі на схід. Не пригадую, скільки пройшли, може, п’ять, може, десять кілометрів, як зустріли великий відділ під командою сотника Сулятицького – то був головний відділ Карпатської Січі, що йшов у сторону Бичкова іншою дорогою. Рушили разом.
Здається, то була п’ятниця ввечері, вже наближалися до Бичкова. І прямо в горах на снігу затрималися на невеличку нараду, в якій брали участь: Колодзінський, Зенон Коссак, Врецьона, Сулятицький, Равіч (син перечинського лікаря, мав університетську освіту, був головою ЦЕСУСу – Центрального союзу українського студентства), Василь Дужий з Перемишля і Лата з Дрогобича. Було вирішено всім переходити Тису в бік Румунії. Тільки Колодзінський сказав, що як головнокомандуючий має йти останнім, а оскільки не знає, яка доля відділів, що були у Торуні, на польському кордоні, і решти малих відділів Карпатської Січі, він залишається. З ним вирішили лишитися Зенон Коссак і для охорони Василь Дужий та Лата – два підхорунжих. По тривалім відпочинку попрощалися. Відділ рушив до Тиси (далі перейшов у Румунію, звідки 273 чоловік румуни передали угорцям у В. Бичкові і ті у спортивному залі місцевої горожанки створили жахливу катівню, з якої вибралося небагато –В. П.), а ті четверо повертали назад, в бік Хусту…». Далі люди передали, що всіх чотирьох угорці розстріляли.
І останнє. Щодо увічнення пам’яті М. Колодзінського та З. Коссака, інших. Звичайно, якщо свободівці таки віднайшли місце їх загибелі – пам’ятникові таки там бути! Так як є на Красному Полі, інших місцях. Однак, зробити це необхідно відповідно до вимог законодавства.
У цьому разі хочу пригадати таке. У 2003 році до мене звернулися представники громадськості та влади Городенківського району Івано-Франківщини, звідки (с. Поточище) він родом. Повідомили, що на малій батьківщині встановлено йому пам’ятник. Однак, хотіли би встановити такий і на місці загибелі цієї видатної людини. Позаяк точне місце було невідомим, водночас відкривати пам’ятник у румунських чи то у С. Водяному, чи то у Діброві, чи то у Солотвині, я повважав не вартим, відверто аргументуючи тим, що «хто там за ним буде доглядати», запропонував спорудити пам’ятник за якихось 8-10 кілометрів у національно свідомому селищі Великий Бичків. З моїми аргументами городенчани погодилися, тож я повіз їх у Великий Бичків, де познайомив із селищним головою п. Одаркою Зеленко. Та зразу ж погодилася, запропонувавши місце у парку ім. І. Франка. Водночас попросила: чи не допомогли б із виливанням і пам’ятника великобичківцеві, коменданту Великобичківської команди Карпатської Січі, поручнику Павлу Волощуку, якого мадярський терорист убив 16 березня 1939 року і пам’ятник якому великобичківці прагнуть спорудити. А ще сказала – у парку нема пам’ятника І. Франкові (натомість є Т. Шевченку) – може б усе разом спорудили. Городенчани погодилися допомогти із відливанням, а Великобичківська селищна рада віднайшла кошти.
Урочисте відкриття справжнього меморіалу – трьох постаментів із погруддями, який є нині окрасою парку і селища, відбулося навесні 2004 року. У святі взяла велика делегація із сусідньої області (хоч часи були кучмівські, та ще й перед відомими подіями)…
Через два роки – 75-річчя Карпатської України. Наскільки знаю, є пропозиція (і від влади – теж) відзначити ювілей на надзвичайно значному рівні. Будуть прийняті розпорядження та відповідні заходи.
Тож вношу пропозицію до них: ПРИСВОЇТИ ІМ’Я визначного українського військового теоретика і героя – начальника Генерального Штабу Карпатської Січі МИХАЙЛА КОЛОДЗІНСЬКОГО – Мукачівському військовому ліцеєві.