Скажете, яка в тому новина? Книжку начебто гарно помітили, побіг того вона отримала поважну літературну премію. Та все ж. Не боячись пересади, годен-бо ствердити, що їй призначене окреме місце поміж усіх дарунків-знахідок в літературному житті Закарпаття. Принаймні, в останні кілька років. Там є глибока і сильна жіноча поезія. Не в звичному розумінні, бо ж не вгледіти у тих віршах манірного натхнення з неконтрольованим надміром почуттів, і тим паче відсутні нарочито роблена складність чи надрив. Натомість – глибинна метафорика тексту, насправжній розум, і до всього – непідробна поетична вправність.
Допитливий читач запросто годен спитати: а що в тих віршах, і про що ті вірші? Ось так, невибагливо, по-дитячому. Спробуй-но, відповіси. Не дурно сказати.... Наприклад, нелюбов. Неможливість існування у неприсутності поруч любові. Приреченість жити механічно, без всякого бунту. То все – з останніх слів, з останніх сил. Теж інше – тут ліжко, тут рів. Там зернятко дочки, якому не дістатися ґрунту. Тому що – нелюбов.
Куди ж поділися кохані? Вони всі в вуличних боях, ідуть повстанці в бакалію, немов троянці у Аїд. Поруч люди із піску, що їх змиватиме дощем. Також люди порцелянові, в яких наливається бруду й дощу. Вони – сповнені порожнечі. Так, наче риби, запливають одна в одну, не помічаючи. Тут разом здасться, що туга і ненависть витягують до тебе шиї, як гуси до струмка. Ненависті просто нема, її кожен носить з собою. Сама ж бо часом порожня, глуха і втомлена. Натикаючись на ненависть речей. Чужа-своя порожнеча, вбиває, виїдає в тобі життя, глитає тебе живцем. Що з того? Розсипати лляне волосся, і хай тебе шукають кілька десятків років, і хай не знайдуть, бо можеш бути, а можеш і не бути? Холодно й вогко, і твої молитви вкриває інеєм. Офеліє, німфо. Страшно залишатися водою у холодних весняних ярах, куди щойно зайшла повінь. Захисти себе од смерті любові в холоднім потоці. Дозволь тій любові якимось дивом дивним жити. Бо вже оплакані усі твої жалі.
І хай там як, все – тільки любов. Цей світ створився з любові. Твій господар – вогонь. Допоки спалахують в грані твої кохані. Торкнетеся сірчаними головами, передчуваючи в собі спалах життя. Сама ж ти – сполучення вогню і води. Там кров – окремо, окремо й вода. Не застійна темна стихія, лиш животворна, спрагла волога любові. То ж знай, вогонь і вода – твоє двоєдине.
Це було сказано зопалу – пропале місто. То як, змиритися жити загубленою, геть пропащою у рідному місті, де втрачено надто багато, розгублено стількох дорогих? І де ж нині тепле вим’я домівки, що тебе напоїть? Бузкова тінь матері. Найінтимніша річ – промовляти у віршах до батьків. Були молоді – гарна жінка із чоловіком – що ви думали отоді, у вітальні фарбуючи вікна. Увидіти їх ізнов, розгледіти себе у дзеркалі дитинства. Дістатися до рідні (на човні). Дійти, допливти, доповзти до своєї Ітаки.
Мар’яна Нейметі
Як біжить час.
Ледь встигаєш перевертати
піщаного годинника,
А вже площа сонячна після вироку,
Ледь встигає спалахнути
сліпучим болем нерв,
А вже перший вівторок,
а вже чистий четвер,
Ледь встигаєш витрусити
пісок із сандалій,
А вже кілька держав недопалками стали.
Ледь встигаєш охолонути від образ,
А вже не твій час.
***
Коли
Коли повідлітають ґави,
Коли налагодяться справи,
Коли кути зіллються в коло,
Коли понурі змінять колір,
Коли гадюки скинуть шкіру,
Коли побачать і повірять,
Коли помітять і дозволять,
Коли минуть і біль і холод,
То хай уже, мабуть, тоді,
Коли вже кола по воді.
***
Любов падає і в добрий ґрунт
і поміж терня і на каміння
Цвіте навіть тоді
коли в коренях темрява в стеблах гнів
в тичинках паруюче тепло
І в соти твоєї шкіри
кожна хвилина вібруючим жалом
наносить то подиву то жаху то піску
© Видавництво “Ґражда”, 2010