Я висловлююся про те, що мій вісімдесятивосьмирічний няньо, який попрацював 45 років у структурах лісового господарства, минулого року не отримав своїх законних шість складометрів дров (і мама – також). Довелося їм самим забезпечувати себе паливом на зиму. Лісники тільки розводять руками: «Ми – не винні. З Рахова не надійшли гроші й техніка на ремонт дороги».
– Давно вже треба було гнати того старого пристосуванця-комуняку й злодюгу Федора Гамора з посади директора заповідника. Довів заповідник до ручки, – не стримуюся я.
Лісники про начальство ні гугу. Мовчать.
– Мовчіть-мовчіть, доки вас не повикидають з часом на вулицю, – торочу своє.
Беру наплічник на рамено, простую в нетрі полонинського царства. А там – рипить ще сніг під ногами. Та найбільше мені вчинилося тоскно, коли в урочищі Середній Салаш побачив кимось підпалену годівницю для оленів...
Виявляється, наразі хворе не тільки суспільство, а метастази добряче розкладають уже й довкілля! Гаплик насувається зусібіч. І прогримить неодмінно...
Як там в Івана Багряного:
– Не затрима
Вітру з Кобеляк
Ані Мойсей, ні Ленін, ані Юда.