Душа обійстя — КВІТИ; мальви під вікнами, півонії й нарциси перед колодязем, кущ довгостеблих жовтих квітів біля правого кута будинку, неподалік нього — деревце п’янкого жасмину, а біля лівого кута — кущ червоних троянд, що по стіні повилися аж під дах. Та поряд з квітами в мами живуть молоді бурячки і рядок посаджених для насіння цибуль, капусти й червоних буряків.
ДЕРЕВА — це вартові хати. У вашому городці росли груша і дві щеплені сливи — біла й червона, липа над колодязем та молоденький горіх над подвір’ям, а за хатою — дикий виноград і три розлогі яблуні.
ДВІР — це бурхлива ріка, яка тече під час раптових злив. Так і хочеться сісти у велику алюмінієву миску, в якій перед сном миють ноги, і попливти за водою. Та перед тобою суцільна стіна дощу, і тобі лячно в неї заходити, щоб не роздусила.
ВОРОТА — це щит обійстя, який захищає від злого і заздрісного ока. А ще це схованка і різні таємниці, про які знаєш тільки ти.
КОЛОДЯЗЬ — це порятунок для дитини. Бо не треба ходити під час засухи по воду у глибокі звори. Та у вашому колодязі вода завжди мала зеленуватий відтінок, а після злив миттєво прибувала і ставала каламутною.
Свіжопобілена ПІЧ — мов казка. Щосуботи мама пекла в ній запашний хліб. Але перед тим відбувалося ціле дійство. Мама розпалювала піч сухими дровами, а коли назбирувалося достатньо жару, вигрібала його кочергою і хутко саджала всередину на дерев’яній лопаті братванки з білим тістом, відтак щось шепопіла до печі, прикривала їй відкритого рота нержавіючим листом бляхи й обгортала його потріскуючими жаринками. А згодом з печі викочувалися жовті сонця духмяного хліба.
ВУЛИЦЯ — це свято. Нею неквапно йшли до церкви малими гуртами або парами жінки з чоловіками, одягненні по-святковому, в ружастих хустинах і фетрових капелюхах. Так само неквапно поверталися додому, і ти виглядав серед них батька й маму. А як святили паску, то сливе бігли вулицею, бо кожен хотів якомога швидше попробувати паску, щоб побільше щастя прибуло до нього і його родини.
Закривши очі, і сьогодні бачиш усіх тих людей, хоча серед живих вже залишилися одиниці.
ЗАПАХИ — це те, без чого не може жити людина біля хати. І кожне обійстя має море своїх запахів. Вранці по-своєму пахнуть квіти і росяна трава, а під вечір по-особливому п’янять жасмин, м’ята чи духмяне сіно, а восени — стиглий виноград. Під вечір подвір’я наповнюється запахами страв та свіжого молока. А з гір вітер наганяє запахи лісу.
НОВИНИ — це сороки на верхівці груші чи штахетині тину, які приносили на хвості добрі новини. І тільки добрі новини завжди приходили до вашої хати і збувалися. А якось ти почув, що для твоїх друзів побачити сороку — поганий знак. Вони чекали на погані новини, і зазвичай з ними траплялися неприємні події. То чи не краще налаштувати себе на щось добре?
ВОГОНЬ — це цигани в квітчастих спідницях і з золотозубими усмішками, які, мов вітер, вривалися взимку до хати, заполонюючи її дзвінким сміхом та хвилями зелених, білих і червоних матерій. Здавалося, що в хаті хвилювалося зелене поле в барвистих квітах. І голоси навперебій: «Ґаздинько, позолоти ручку і поворожу тобі, що чекає на тебе в майбутньому». — «Ліпше собі кращу долю виворожіть, якщо такі великі чарівниці, бо молоді такі й здорові, а все світом ходите і просите». — «Ґаздинько, ми мандрівний народ і помремо, якщо будемо сидіти на одному місці».
Мати насипала циганкам у клунки то бульби, то квасолі або ж давала кусень торішнього сала. Ті дякували за все і, побажавши доброго здоров’я, з вітром вилітали з хати. І тоді тихо озивалася з ліжка бабуся: «Небого Марічко, йди-но поглянь, чи не понесли чогось з коридору. І пильнуй, щоб цигани дитину не вкрали!»
А ще вогонь — сивий дим ватри на городі восени, коли спалювали бадилля та зрубані гілки, підкидуючи їх в яскраве полум’я чотирирогими вилами. А одного дня пізно ввечері твій тато, із низько схиленою голову над вогнищем, спалював одяг твого померлого дідуся.
СНИ — це п’янкі польоти. Як літав уві сні, мов птах, то мама казала: «Ти сьогодні усі ніч сміявся». А як втікав від когось страшного, то бідкалася: «Що за тобою гналося усю ніч, що спав так неспокійно?» Сон завжди приходив з вулиці, бо блукав коло вікон.
РАДІСТЬ — це чекання, мов великого свята, першого снігу. А коли випадав сніг, то батько прокидав його з двору, щоб можна дійти до хліва, колодязя й вулиці, а ти, мов кріт, робив на городі снігові лабіринти і сніговий замок.
СМУТОК — плач мами над братом. Вертаючись додому з амбулаторії після уколів, він так втомлювався, що заходив до вас відпочити. Сидів якось одного літнього дня на драбині, що вела на хлів, і тихо плакав, що через дурне пиття втратив здоров’я і вже недовго буде жити. А мама обнімала його за голову і голосила над ним на все подвір’я, мов на похоронах: «Любий братику, любий Іванку, пак не кажи так, не кажи, ти ще довго будеш жити». Та він не дочекався навіть осені.
ПЕРЕЛЯК — вигук мами, немов удар крил зляканого птаха, коли побачила вужа, якого ти приніс із лісу у в’язанці хмизу. А ходити по воду і хмиз були літніми обов’язками всіх дітей кутка.
ПОДИВ — це молода циганка. У теплу літню зливу без стуку відчинилися двері, і ти побачив на порозі дівчину-циганку. Вона була трохи старшою за тебе, мала великі палаючі очі, а мокрі пасма чорного волосся змійками вилися і спадали на її плечі й обличчя. Легке плаття дівчини було мокрим й тісно облягало її тіло: засмаглі ноги, тонкий стан і тугі, мов яблука, груди. І ти вперше поглянув на дівчину як на звабливу жінку і мов загіпнотизований не міг відірвати очей від неї і її пазухи вишневого цвіту. Вона бачила, що приворожила тебе, і, грайливо усміхаючись, попросила дати їй замість їжі грошей, і ти з легкістю віддав їй усі гроші, які мама залишила, щоб купив хліба.
А ЗДИВУВАННЯ викликало те, як жінки з вашого кутка врятували на вулиці п’яного чоловіка. Він упав перед вашою хатою, і йому з рота пішла біла піна. І раптом хтось з жінок закричав: «Він горить! У ньому зайнялася горілка!» І тут одна стара жінка забігла за ваші ворота і, трохи підсмикнувши вгору спідницю, присіла над літровою банкою. Цією рідиною залили п’яного і так врятували.
ДЗВІН — голос людської душі. Він кликав до церкви на службу Божу і плакав сумно за покійниками, а як на село насувалися страшні бурі — з розпачем бився поміж горами і тривожив небо надривними зойками, немовби руки заламував, таким робом розганяючи темні хмари.
ГРІМ — страх для одних дітей, а для інших — ніби музика небес. Ти не боявся грому, і коли блискавки розчахували небо навпіл, з нетерпінням чекав, як десь вдалині озветься грім і зі зростаючим гуркотом прокотиться над селом. «То святий Ілля котить небом вогняну колісницю», — казала мама. Але тоді, коли грім з тріскотом ляскав над дахом вашої хати, аж все всередині дзвеніло і деренчало, мама перелякано хрестилася і молилася вголос. Під час бурі до вас часто прибігали сусідські діти і від страху ховалися під ліжком.
А ВІТЕР — мандрівна душа; це роки, що минають безслідно; шум листя в кронах дерев; тихе гупання яблук у садку. Вітер може сміятися, бешкетувати, мов дитина, і сумно плакати взимку за вікном.
А ще вітер — дивний спогад. Під час похорону твоєї тітки раптом з гір, наче запряжена бричка з голосними музиками на весіллі, налетів вітер з рясним дощем і з шаленством закружляв довкола домовини, що стояла посеред подвір’я. Люди ледве встигли накрити домовину і поховатися під стріху. І в тієї ж хвилину вітер стих, зупинився дощ, і навкруги стало тихо-тихо. Але тебе довго не залишала думка, що, либонь, твоя тітка була чарівницею, і вітер прилетів попрощатися з нею.