А справа в тому, що шум, суперечки навколо сумнозвісної статті витіснив вражаючий факт – наспіх сформована, випадкова і поверхнева експозиція замінила планову виставку Павла Бедзіра, на проведення якої не знайшлось грошей. Знову відбулась знакова подія – закарпатська спільнота вже котрий раз не може встановити свої пріорітети, оцінити явища, що мають велике значення для нашого духовного здоров'я – кого вважати культурним героєм нашого краю.
Отут, як завжди, виникає питання, – хто винен? І одразу ж знаходиться звична відповідь, – так це ж зрозуміло, і вказується нагору. Панове, спокійно, влада тут ні при чому, бо це ми маємо давати сигнал владі, хто чого вартий, наш громадянський авторитет має вирішувати, що вважати нашим здобутком, розставляти маркери, означувати людей, події.
Але як це зробити, якщо в Ужгороді такий високий вольтаж особистих інтересів? Тому мистецтво спокійніше існує, скажім, у Широкому Лузі, чи в Києві. Адже як може бути таке, щоб наш видатний співвітчизник Петро Мідянка (для мене, основний поет України), був висунутий на здобуття Шевченківської премії не нашою, закарпатською інституцією?
Що вже казати про Павла Бедзіра, память про якого підтримується тільки завдяки вузькому колу справжніх знавців, які добре розуміють значення для усіх нас його творчого доробку. Тому, щоб показати, хто заслуговує право встановлювати мірило цінностей у нашому художньому суспільстві, я назову їх. Це Михайло Сирохман, Павло Ковач (старший), Василь Роман, Мирослав Ціпле, Володимир Бедзір. Завдяки їм вдалось зберегти залишки спадщини майстра, її презентацію, впорядкувати його могилу.
Та цим має займатись широке коло людей, якщо ми хочемо називати себе освіченою спільнотою. Ми маємо задатись питанням, куди щезли основні роботи художника, адже в його квартирі залишились прекрасні роботи, та все ж, це були тільки ескізи, малюнки. Зараз нові часи, і для того, щоб просувати художника у суспільну свідомість, потрібно його виставляти, видавати альбоми, публікувати мистецькі дослідження про його творчість. Картини мають мати розголос і простір, який заслужили. Накінець, вони мають бути в приватних колекціях і задовільняти бажання людей їх придбати. Та у нас діє якийсь пекельний закон зворотньо-пропорційної залежності, – чим ти кращий, тим менш відомий. І навпаки, якийсь мізерний показ супроводжується громом оркестрової міді та шампанського.
І тут ми знову повертаємось до мистецтвознавчої критики, щоб прояснити значення, якість художнього твору. Цим мають займатись не тільки фахівці, але і освічені, небайдужі люди. Вже довгий час точаться розмови про створення регіонального часопису про мистецтво, та далі балачок справа не пішла. Була спроба згуртувати думаючих людей навколо часопису "Екзиль", та ця спроба зазнала невдачі через фінансові проблеми.
У нас є форум мистецтвознавців "Ерделівські читання". Це вже передбачає, що у регіоні існує потужна мистецька критика. Та напевно її висновки призначені тільки для вузького кола, і не мають особливого розголосу, тобто інтелектуального прориву не спостерігається.
Ось чому, коли я відкрив можливості інтернету, мені здалось, що є щасливий випадок вільно обговорити нагальні питання мистецтва. Але я також відкрив, що багато мислячих людей не можуть перебувати у кислотному середовищі агрессивних коментаторів, які з жаром критикують усе – від проблем мистецтва, до техніки доїння великої рогатої худоби. Вони швидко пізнають один одного, гуртуються і завзято витоптують паростки істини. Замінивши критичний аналіз висміюванням, вони свято вірять, що у всьому винна "рука Кремля", змова жидо-масонів та витівки америкосів. Пильно відслідковуючи єресь, вони з гвалтом вказують на тих, хто відійшов від їхнього взірця хорошого смаку, картини на всі часи – "Утро в сосновом бору", відомою також під назвою "Три медведі". Тут консенсусу не досягнеш.
На щастя і серед коментаторів є гідні люди. Є перспективні молоді художники. І нормальна громадськість є, якщо почитати блоги, статті сайту. Просто хочеться донести до всіх, чому такий важливий нам Павло Бедзір, чому за нього потрібно боротись. Адже він був один з небагатьох, хто у важкі для мистецтва роки тоталітаризму, мав свою незалежну позицію, займався проблемами мистецтва, що були актуальні для того часу, і важлива саме ця позиція, позиція вільної думки, свободи, якої, виявляється, ніколи не буває достатньо.
