Те, з ким нас хто (або – що) ріднить, те й тримає на світі. Решта – абстракція. Сенс для здогадливих. Ось, і буває не раз, розмірковуєш, що ж воно та-а-м насправді... Нуль, або питома вага!
Здається, так усе просто. Ат, виявляється, ні. Припасовуєш до нуля одиничку то туди то сюди. Ну, для солідності. Й сам тоді відчуваєш себе значно впевненіше. Абсолют уже не цікавить нікого. Хіба що – космічне сміття на орбіті. Німб. І розминаєш сміття. (За Станіславом Вишенським). У результаті – брешеш собі й іншим. Я – вірю. В кого або що віриш, якщо твій мозок захаращений сміттям. До слова, те «святе» пометення зібране й викинуте на твій город, з чужої хати. Відтак і понині захоплюєшся ґозом, що виріс на пустирі – замість того, щоб виплекати самому доглянутий сад. А, нащо... В сусіда грушки смачніші. Та й не треба надміру докладати зусиль, напружувати власне сумління!
Ковдош завжди простибігу радий.
Хоч, кажуть, що й ковдоші позаочі бувають заможні. Хтозна-хтозна...
Цікаво, най би розповів меткий на слово Михайло Фединишинець, як то бути в пулі самого Мілана Шашіка. Народ-то у нас темний і затурканий. Розкажи, Мигальку! Дитино золота... Просвіти трохи русинську паству.
А відтак когось попрошу, най би поділився своїми враженнями від його ж (її ж) присутності в пулах Феодора й Марка... Журналюги завше раді поділитися чимось новим! На те вони й провісники світла...