У кінотеатрах Києва нашумілий в україномовних колах фільм проходив, як це зазвичай буває з нашумілими в україномовних колах фільмами – всього в кількох з пяти десятків кінотеатрів. У непраймовий час, бо прайм віддали російськомовній (як на мене, абсолютно «одноразовій») комедії «Ржевский против Наполеона».
Найвечірніший сеанс, який ми віднайшли, був о 17.00. І це - всього через два тижні після появи в прокаті суто українського фільму – події, так би мовити, національного масштабу. Адже кіношедеври власного виробництва у нас виходять по кілька штук на кількадесят років.
Проте здивувало не це, байдуже, ставлення всіх, в чиїй силі було розкрутити і розпіарити цей фільм, а також організувати найпраймовіший час принаймні протягом місяця для цього шедевру.
Здивувало – і приємно – інше.
По-перше, як ви вже зрозуміли, повний зал.
По-друге, ніде в Києві я не чула стільки української мови одночасно. Для Закарпаття українська – не дивина. Для Києва – справді, великий виняток.
По-третє, «смачна» режисерська робота. «Соковиті» зйомки. І музика – просто делікатес.
По-четверте, феноменальна історія, яка лягла в основу сюжету. Правдива історія з життя українського льотчика, який врешті опинився в племені індіанців у Канаді.
По-п’яте, дуже тонка українська душа.
Ну і насамкінець - давно фільми не примушували мене плакати, і сміятися. І з тихою і теплою радістю усвідомлювати: все-таки є воно, українське, розумне кіно. І можуть же! І вміють же! І зробили ж!
Словом, просто по-дружньому раджу – подивіться цей фільм. Рекомендовано всім, хто не розучився думати, мріяти, відчувати, любити. І нехай жодні «Ржевські», чи як там їх, не переможуть за кількістю аудиторії нашого «ТогоЩоПройшовКрізьВогонь».