Влітку минулого року, у самий пік судового процесу над лідером закарпатської організації ВО «Свобода» О.Куцином з приводу подій на Верецькому перевалі, на замовлення одного зі столичних видань я написав статтю про нинішні особливості та насичену непростими подіями багатолітню історію україно-угорських взаємин на Закарпатті. Звісно, це був мій суб’єктивний погляд, хоча й базувався він на фактах відомих історичних подій та сьогоднішніх реалій. Тоді редакція відмовила в опублікуванні матеріалу, вважаючи його тенденційним.
Колегам не сподобалося моє твердження, що стан нинішніх україно-угорських стосунків зводиться до несиметричних поступок української сторони в політичній й історичній площинах та самовідстороненості офіційного Києва, зорієнтованого на зовнішньополітичний вектор, вказаний булавою Богдана Хмельницького на Софіївському майдані, від розплутування клубка проблем з європейськими сусідами.
Для тих кількох тисяч столичних чиновників, депутатів, олігархів із членами їх сімей, журналістів із президентського пулу та попсової тусовки Києва Європа – це лоск офіційних Брюсселя та Страсбурга, недоторканність банківських рахунків Женеви та Лондона, шарм бутиків Парижа й Мілана, морський бриз Лазурового берега, кураж казино Монако і Монте-Карло. Для мільйонів звичайних громадян України (надто її західних регіонів), які на своїх плечах тримають цю орду, Європа – це багатовікова складна історія співжиття з поляками, угорцями, австрійцями, чехами, словаками, румунами, близькі культура, віра, побут. Це дуже схожі життєвий уклад, ментальність мислення, культура суспільної поведінки, філософія життя. Це – мільйони особистих, родинних, приятельських, колегіальних, ділових, культурних контактів, брутально обірваних «залізною завісою» радянського режиму в 1944–46 роках та поступово відроджуваних упродовж останніх 25 років.
Українська ж влада згадує про існування своїх західних сусідів, як правило, тоді, коли ті відчухрають від них нафтоносний шельф у Чорному морі, висунуть територіальні претензії чи почнуть роздавати українським громадянам паспорти своєї держави.
Минають роки, міняються президенти і уряди, незмінним залишається лише вперте нерозуміння українською владою, що немає великих чи малих сусідів. З усіма слід вести постійний і конкретний діалог, уважно вислуховувати їхні тривоги і претензій, відверто говорити про власні пріоритети й інтереси. Але цього, за винятком хіба що певного порозуміння у питаннях спільної історії з поляками (заслуга Кваснєвського та Кучми), немає. Ніхто не задав собі питання, чому Словаччина, на східних теренах якої мешкають етнічні українці, відмовилася визнавати голодомор геноцидом і воліє залишатися у фарватері зовнішньополітичних пріоритетів Росії. Чому владі не вдалося відстояти економічний інтерес України в Чорному морі, маючи кращі вихідні позиції, ніж мали румуни? Загалом, з якою західною сусідкою Україна має справді дружні стосунки? Тривожні сигнали від сусідів йшли давно, але українська правляча верхівка вічно зайнята більш важливими справами – поборюванням одне одного.
При всій контраверсійності політичного єства Віктора Балоги – він сьогодні єдина постать в українському уряді, яка не дала кінцево віддалити Україну від Європи ще і в часовому сенсі.
Нині топ-темою більшості впливових українських ЗМІ є коментарі стосовно найбільш провального за всю 18-річну історію засідання Змішаної угорсько-української міжурядової комісії. Політики, вустами політологів, всерйоз заговорили про існування в Угорщини територіальних претензій до України і втручання у її внутрішні справи через наполягання створити на Закарпатті Притисянський адміністративний район, де б компактно проживали 110–120 тисяч етнічних угорців, та гарантії обрання до Верховної Ради VII скликання представника від угорської меншини. Прозріли...
Проблема, яка дала про себе знати наприкінці грудня 2011 року, визрівала не сьогодні і не вчора. Про наявність неврегульованих проблем писала й закарпатська преса, обережно говорили політики. Питання ж створення на Закарпатті Притисянського району ініціювало наприкінці 1990-х років «Товариство угорської культури Закарпаття» (КМКС) і неодноразово обговорювало його з українською стороною, визнає голова КМКС Міклош Ковач, учасник засідання Змішаної міжурядової комісії. Ще у 2004 році цей пункт включили в текст угоди про співпрацю між КМКС і кандидатом у Президенти України В.Ющенком. Очолювана М.Ковачом політична організація зобов’язалася підтримати його на тодішніх президентських перегонах, а він, ставши Президентом, – підтримати закарпатських угорців у створенні Притисянського району. Цей пункт неодноразово фігурував і в протоколах попередніх засідань міжурядової комісії, українська сторона обіцяла всебічно вивчити це питання. І як їй далася ця наука? За великим рахунком – ніяк. А й справді, для чого перенапружуватися? Не виголосить же через це Угорщина війну Україні. А той факт, що в міжнаціональній, гуманітарній, економічній сферах роками залишаються неврегульовані питання, які стримують розвиток діалогу та євроінтеграцію України – малого варте.
Звісно, якби українські президенти, особливо за каденцій «другого» Л.Кучми та В.Ющенка, зуміли піднятися над одвічним українським хуторянством, політичними чварами та змаганнями за необмежене гетьманство, наша країна давно вже могла бути повноправним членом європейської спільноти, і нинішніх проблем із сусідами просто в природі не було б. Але не судилося... Нині ж, за «особливостей національного» президентства В.Януковича, Україна взагалі опинилася на задвірках Європи і сподіватися на перезавантаження не доводиться, бо фундаментальне питання «бути чи не бути» зводиться не до запровадження у суспільне життя європейських норм поведінки та моралі, а до питання – сидітиме Юля чи ні. Через це ми вже стоїмо за крок до санкцій ЄС і перетворюємося у такий собі європейський Уругвай. То чому б за цього внутріукраїнського бедламу сусідам не скористатися нагодою спробувати диктувати нам свої умови?