Зрозуміло, що в нашому маленькому суспільному художньому світі так по-сімейному все переплелося, що навіть натяк критика на існуючі негаразди може викликати вулканічну, непередбачувану реакцію, яка завжди переходить на особистості – "Сам козел!". Але коли відбувається одностайне академічне мовчання ягнят, тобто тотальне мовчання системної критики, з великою вірогідністю чекай появи критики несистемної. І дійсно, на віртуальних майданчиках демократичної преси завівся хижак, який кровожерливо нищить місцеву художню фауну. Сам по собі цей факт можна було би вважати цілком корисним мистецькому ландшафту: вовки – санітари лісу і, попоївши хирлявих і миршавих зайчиків, він оздоровляє їх стадо. Дивишся, і от вони веселі, щасливі співають пісні і знову розмножуються на сонячній весняній галявині.
Та справа в тому, що несистемний критик – не справжній санітар. Він тільки одягнув білий халат і шапочку з червоним хрестом, не почепивши навіть бороду, яку треба поглажувати, щоб виглядати більш переконливо. Щоб бути на висоті мистецьких проблем, він прочитав дві брошури товариства "Знання" – "Урологія" та "Час статевого дозрівання", і зробив для себе визначне відкриття – головна частина людського організму – це ректум, звідкіля вивів і цілющий лікувальний метод. Озброївшись страшним інструментом – клізмою – він вставляє її усім без винятку мешканцям художньої діброви, від хруща до парнокопитних та тигрів. Тому у лісі такий шум, лемент, зойки.
Шановне панство, вибачте за езопову мову, просто хотілося легкими мазками означити тему. А щоб зберегти час, чорнило, папір мої майбутніх критиків, урочисто заявляю –я сам такий, я людина системи (і навіть не полегшую собі життя запевняючи, що являюсь її заручником). Отже, до справи. Адже у сумнозвісних статтях йдеться не про критику. Ми спостерігаємо недолугий перформанс у стилі Енді Уорхола – "15 хвилин слави". От дивіться, як псевдокритик прикормив дівчаток, що і було його метою. Вони беруть цукерки у нього прямо з долонь. У нас люблять безстрашних героїв.
Йдеться про звичайний журналіський жовтий самопіар, побудований у класичному варіанті, коли мова ведеться від імені абсолютного авторитета, слова котрого не потребують доказів. Ця мова плеската та одномірна, сленг братви, що хоче поговорити про мистецтво. Вона ведеться у формі монологу, бо запитань і не чекає. Тут зрозуміле мовчання ягнят, тобто системних критиків – цією одіозною мовою вони не володіють, а псевдокритик іншою не говорить – вище голови не плигнеш. Він схожий на людину, що не змогла описати кришталеву (чи керамічну, якщо хочете) вазу і розбиває її молотком, щоб описати уламки. Так легше. І як все просто! – не потрібно вибудовувати доказову базу, аналізувати твори, показувати контекст художнього процесу.
А те, що дісталося художникам, так це просто санітар лісу випадково надибав на художню виставку, от і дав всім по шапці. Наступного разу це буде хтось інший, скажімо – спілка сажотрусів, агентів по страхуванню нерухомості, чи, швидше всього, письменники, бо критик має сильний нахил до мистецтва. Дістануть і вони, що, до прикладу, погано висвітлюють інтимне життя небіжчиків. Отож, не чіпайте його, про такого треба турбуватися, вчасно поїти, годувати, гладити по голові, і тоді він буде сумирний і тішити рожевим кольором свого обличчя.
А те, що бувають невдалі виставки, так це життя. Напевно, глядач чекає якоїсь масової краси, бо в нас працють цілі комбінати з її виробництва – гуртки, художня школа, коледж, інститут. Але краса, це, по-перше, штучний продукт, її завжди буде мало, у цьому є її цінність, а, по-друге, давайте позиціювати базові поняття, категорії прекрасного і огидного, тому що тут – велика проблема. Наш час розширяє одну категорію за рахунок другої. Я думаю, що на цих теренах домовитися буде найважче. А щодо проблем, то вони існують. Час, обставини, ба навіть країни щезають, і мистецтво не може завмерти навічно. А класні молоді художники є, аж радісно за них, правда, вони вибирають місця для життя, де існує критика.
І зараз я зовсім не впевнений, чи справедливо дорікав системним критикам за їх мовчання. Напевно, вони мудріші за мене і діють за правилом – кожне чудо триває три дні. І справді, якщо перша стаття самопіарника викликала бурхливі емоції, то вже другу порядні люди не дочитали, а третю не прочитають всі інші, і не через якісь там принципи, а від скуки, бо автор вже вичерпав свій набір лайливих слів, а іншого там і не має.
Так проходить мирська слава. Тобто 15 хвилин слави. Можна сказати, що це історія з щасливим кінцем, скоро все повернеться до сонного спокою. Та гнівний пафос моєї статті викликаний тим, що ці вбогі спроби критики провалилися. Адже я завжди вважав, що справжній критик і має бути позасистемним. Тільки він повинен володіти ситуацією, вміти аналізувати, пропонувати, розмовляти на хорошій мові. Тому що без цього закарпатськтй феномен повністю перетвориться на товарний бренд генделика типу "Зіна".