У книжечці 32 сторінки. Розпочинається зверненням (під епіграфом – цитатою Б. Грінченка із праці «Перед широким світом») до «Народу і молоді Підкарпаття». У ньому йдеться:
«Дня 10. марта 1930. року минає 70 років, як на віки закрив очи найбільший поет українського народа Тарас Шевченко. Ми сини того самого народа, з якого вийшов Шевченко, випускаємо в пам'ять 70 ліття Єго смерти сю скромну, власними стараннями видану книжечку. МОЛОДІЖЕ! Нехай не буде ані одного села на Підкарпаттю, де не булоб і де не читалиб цеї книжечки. Стараймося всюди як найдостойніше відсвяткувати роковини смерти Тараса Шевченка.» (тут і далі збережено автентичний правопис – прим. Авт.).
На наступних сторінках малюнок хати, у якій народився Т. Шевченко, його ґрунтовна біографія, із викладом літературної творчості та оцінкою її значення для українського народу. Знову цитую:
«…Єго слова розлетілися по цілій Україні, заходили до кожної хати, будили народ. Шевченків Кобзар се друге Евангеліє українського народу.
І зійдеш світ, перериєш всю світову літературу, найдеш всякі славні твори, але подібної книги до Шевченкового Кобзаря не найдеш. Кобзар це книга, в якій кожний Українець найде для себе щире слово. Селянин, чи пан, священик, робітник, наймичка, наймит, вдова, бідний, багатий, сирота, всі – всі знайдуть щось для себе. Кобзар се зеркало Українського народу, се наше вічне майно, майно, якого від нас ніхто не забере, огонь не спалить, вода не понесе – воно зістане для нас, щоби ми учились з него, набирали науки й витривалости до побіди.
Замовте і купіть Шевченкового Кобзаря. Візьміть і читайте вголос, щоби всі чули і училися стати людьми. І коли опанує вас недовіра, коли будете падати духом, беріть Шевченкового Кобзаря… Коли опанує нас розпука у тяжкій боротьбі, берім Кобзаря, а побачимо, що мусимо витривати до кінця, коли хочемо, щоб наші мрії здійснилися…
Коли стрічають нас з глумом, висміюванням і закидами, то ми прориваймося в перед і докажімо, що ми живі! Хочемо жити, хочемо побідити! І мусимо побідити!..».
Даруйте за таку розлогу цитату, однак слова, які написані понад вісімдесят років тому невідомим автором, є не тільки надзвичайно проникливими, але і сьогодні є актуальними. Тож, ще раз хотів би повторити їх сучасникам: «Коли Ви будете падати духом, опанує розпука – візьміть «Кобзаря». А хто не має – придбайте. Почитайте його з родиною, дітьми. Тим паче, що далеко не вся сучасна молодь таки по-справжньому знає творчість Українського Пророка, розуміє її.
У книжечці поміщена і підбірка віршів Т. Шевченка, серед яких – «Заповіт», «З псалмів Давида. LІІІ», «Мені однаково», «Суботів», «Якби ви знали паничі…», «Розрита могила».
Безумовним є те, що ця маленька книжечка виконала свою популяризаторську місію на Закарпатті. Бо у тридцятих роках минулого століття творчість Т. Шевченка у стала надзвичайно популярною у краї, значно вплинула на становлення національної свідомості. Моя мати згадувала, як вони, підлітки наприкінці тридцятих, і, навіть у першій половині сорокових років (але тоді вже таємно, бо за часів окупації Закарпатття гортистами таке було забороненим) гуртом, або з родиною – із батьком та мамою, вголос читали вірші із «Кобзаря», оплакували долю Катерини, вболівали за Гонту, переживали за страждання українського народу, надихалися любов’ю до України.
Цікавою є історія збереження цих книжечок, адже, як в роки угорської окупації краю, так і у радянські часи, тримати українські «буржуазно-націоналістичні» книги, а тим більше із синьо-жовтим обрамленням, було вкрай небезпечно. Тож, звідки вона у мене.
…24 – 25 березня 1990 р. у м. Хуст, з нагоди 51-ї річниці проголошення незалежності Карпатської України, відбулася виїзна сесія Великої Ради Народного Руху України за перебудову. На ній, практично вперше у ще радянській Україні, було сказано правду про її велич, історичне значення та вшановано творців та захисників.
У ці дні до Хуста приїхали тисячі людей зі всього Закарпаття та із поза його меж. Був тут уродженець селища Великий Бичків, на той час мешканець м. Мукачева – Василь Белей. У далекі березневі дні 1939 року, після того, як Закарпаття окупували угорські фашисти, він, сімнадцятирічний пластун «Могікан», закопав на батьківському городі у Великому Бичкові бочку, у яку загорнув дорогі для нього речі. Серед них були кілька десятків книжечок, «образчики» (тобто «портретики»), теж у синьо-жовтих рамках, – Т. Шевченка, видані тоді ж, коли і книжечка та значки учасників Всезакарпатського просвітянського з’їзду, що відбувся в Ужгороді у 1937 р. (у ньому взяло участь від п’ятнадцяти до тридцяти тисяч чоловік зі всього краю). Значки були із рідкісної тоді пластмаси жовтого кольору та написом синіми літерами.
І от, коли затріщала «імперія зла», він викопав цей скарб. У Хусті п. Василь роздавав книжечки, значки, ображчики усім бажаючим. Кілька книжечок збереглися у мене. За останнє двадцятиріччя я їх вручав у дар видатним особистостям, патріотам нашого народу. У свій час, серед них були Вячеслав Чорновіл, Михайло Косів, нещодавно, з нагоди ювілею – шістдесятиріччя від Дня народження – отець Василь Данилаш, а 8 грудня книгу, на засідання Головної ради ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка отримав і її голова – Павло Мовчан.
