Рядки ці – від знайомства з бурхливим словесним потоком, що його вихлюпнуто впродовж останніх днів до надр ресурсу Закарпаття онлайн. Незадоволеність, нестриманість, роздратування. Це коли нічого путнього не виходить, а є приреченість жити без бажань – бо не те місце, де для нас можливо...
Врешті здогадуємося, що раніше було інакше. Коли ще сміли. Це я про тих, хто були колись з нами. Лист із середини 30-их. Адресат – моя мама, Софія Боднар з Довгого. Не будучи знайомими, лишень наслухавшись вражень від тих, хто знався із Софією, молодий учитель Михайло Попадич з Росішки мимохіть намріяв собі закоханість до далекої адресатки. Про автора листа мені відомо небагато. Михайла Попадича брати Шерегії в 1933 році позвали до трупи заснованого ними театру “Нова сцена”. Актор-аматор виявив себе добрим виконавцем ролей комедійного амплуа. Жодних свідчень, чи відбулося як-небудь знайомство Софії Боднар і Михайла Попадича.
Росішка. 4 серпня 1938.
Дорога панно Колеґинько!
Прошу о вибаченя, що дозволив собі до Вас написати. Дивно Вам це буде, але як хтось хоче, тоді все можна й простити.
Колись так сидячи при святочному столі в Матійові на Різдво добрі люде згадали поперше Ваше ім’я. По такій розмові, коли дізнався дещо близше за Вас, повстала в мене думка спізнати Вас. Була в мене нагода одного разу поїхати до Довгого. Але думаю, що зрозумієте мене, бо мусів сповнити свій національний обов’язок, як член театру “Н. Сцена”, і мав поїхати грати виставу, як одержав телеграму. Потім осталася тільки мрія, без висліду, та туга спізнати Вас. На конгресі У.Г. певно Ви були, але що ж, коли не було кому бодай з боку показати на Вас перстом, щоб бодай поверхово на Вас глянути. От тепер, повернувши із своєї подорожі по всіх мінеральних жерелах нашого краю, що потребую для праці на горожанську школу, знову мій управитель Г. Горват згадав про Вас. Тоді рішив на Ілія поїхати до Довгого. Скільки разів обійшов церкву і очікував, що буду мати нагоду з Вами стрінутися, але все було даремне, бо Вас ніхто не бачив.
Коли знову про Вас згадали в п. Мастілякових, то мене так сильно до Вас потягло, що ніхто б не повірив. Такою Ви для мене стала, коли почув, що Ви згадувала про селянський рід, про той нарід, з котрого ми вийшли, якого вороги зробили рабами, а той нарід гідний свого я, як всі інші світові народи. Як мені мило глянути на ту солом’яну стріху, з-під котрої вийшов. Поперше в життю почув із нашої дівчини ті слова, які Ви сказала. Тому Ви для мене безмежне поле великих надій, щоб колись спізнати Вас.
Хотів було би бути зв’язаний з Вами, хоч так по приятельськи, якщо не можливо близше. Який би я щасливий, якби могла і мала охоту поглянути на 14. VIII. 38 в Рахові на масу різнобарвної Гуцулії у вишивках, та ті гори, що тихцем розмовляють про славну минувшину. Моє серце їх обожує, а красунею і царівною уявляю собі Вас.
Прошу щиро вибачити, що стільки написав. Коли Ви настільки щира, як я Вас собі уявляю, напишіть мені бодай рядочок, чи дозволите, або ні з Вами переписуватися.
Щиро здоровлю і цілую руки, остаюся з повною повагою.
Незнайомий Вам
Михайло Попадич
д.у.
Росішка
п. п. В. Бичків
Невже ми інші? Чи інші часи?