Попри своїх неодмінних супутників – туман, сльоту і безсонячність один з найбільш непривітних, сирих та сірих місяців року – листопад – є найбільш гарячим та яскравим у новітній політичній історії Закарпаття. Саме цього місяця приймалося ряд політичних та правових рішень, яким судилося стати визначальними, ба більше того – доленосними у його подальшому розвитку.
Перша світова війна стала потужним каталізатором для національно-визвольних змагань народів, котрі входили до складу ворогуючих імперій, які байдуже кидали на вівтар власної величі мільйони життів пригнічених народів.
Тож не дивно, що розв’язана імперіями війна обернулася зрештою проти них самих. Після перемоги 1 листопада 1918 року національного повстання у Львові громадяни інших регіонів колишньої Австро-Угорщини також стали до борні за волю. 8 листопада 1918 року утворилась Гуцульська республіка з центром у селі Ясіня на чолі з Гуцульською Народною Радою, яку 18 грудня 1918 року очолив Степан Клочурак. Школи в республіці були українські, діяв народний хор, а в Народному домі громадянам читали лекції на різні цікаві теми. Дипломатичні зв’язки міні-держава підтримувала лише із Західно-Українською Народною Республікою. Із закордоном, тобто Галичиною, торгували лісом. До Коломиї відправляли деревину, а звідти привозили хліб. Стежили, щоб убогі громадяни не були обділені харчами. Держава мала свій синьо-жовтий прапор та герб-тризуб. Представники Гуцульської Народної Ради взяли участь у роботі Будапештського (10 грудня) та Сегедського (18 грудня) конгресів, які були скликані урядом Угорщини з метою визначення майбутнього Закарпаття. Гуцули найбільш різко виступили проти намагання залишити край у складі Угорщини. 10 січня багатотисячне віче підтвердило прагнення закарпатської Гуцульщини до возз’єднання із ЗУНР. 21 січня 1919 року делегація Гуцульської республіки взяла участь у роботі Всекарпатського Конгресу (Собору Русинів). Представники конгресу Степан Клочурак і Дмитро Климпуш передали уряду ЗУНР у Станіславі рішення населення краю про приєднання закарпатських земель до України.
У цей час на протилежному кінці світу 12 листопада 1918 року Американська рада угрорусинів одноголосно прийняла резолюцію про входження краю до Чехословаччини на правах автономії. Наступного дня Г.Жаткович, який згодом став першим губернатором краю, передав цей документ Т.Масарику. Удвох вони вирішили організувати голосування з цього приводу серед усіх русинів-емігрантів. Голосування відбулося 19 листопада у Скрентоні (Пенсильванія). Голоси розділилися таким чином: 66% – за злуку з Чехословаччиною, 28% – з Українською республікою, 2,5% – за повну самостійність, по 1% – за об’єднання з Галичиною (ЗУНР), Росією, Угорщиною. Голосувало 1113 представників від практично всіх угро-руських греко-католицьких громад. Результати були зумовлені великою пропагандистською роботою Г.Жатковича, особистим виступом Т.Масарика перед голосуванням. 1952 року Г.Жаткович заявив В.Шандору, що якби у Скрентоні виступив і представник України, голосування могло б вийти на її користь.
Рівно через 20 років по тому, 2 листопада 1938-го, відбувся перший Віденський арбітраж, на якому Угорщина висунула до Чехословаччини територіальні претензії на Підкарпаття. Арбітраж присудив передати Угорщині південно-західні райони краю з містами Ужгород, Мукачево, Берегово.
Уже наступного дня, 3 листопада, прем’єр уряду Підкарпаття А.Волошин прийняв рішення перенести свою столицю до Хуста, а 22 листопада Нацiональнi збори ЧСР внесли до Конституції ЧСР поправку у формi Конституцiйного закону про автономiю Пiдкар¬паття, для яко¬го передбачено свiй уряд i сойм. 25 листопада видано розпорядження уряду Карпатської України про «запровадження на її територiї державної української (малоруської) мови», а 30 грудня А.Волошин підписав урядове розпорядження про вживання що¬до Пiдкарпатської Русi назви Карпатська Україна.
Повоєння сторінка історії нашого краю також міц¬ним вузлом пов’язана саме з цим місяцем. 12 листопада 1944 року в міському Народному комітеті Мукачева приступив до роботи І.Туряниця. За лічені дні він скликав І конференцію Комуністичної партії Закарпатської України, що відбулася 19 листопада. На неї прибуло 294 делегати з усіх міст і більшості сіл краю. Вів конференцію І.Туряниця, який визначив головним питанням возз’єднання краю з Радянською Україною. Його ж і обрали першим секретарем. А 26 листопада у Мукачеві відбувся І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. На ньому І.Туряниця виступив з головною доповіддю, обґрунтувавши доціль¬ність і необхідність возз’єднання. Опісля він організував підписання практично всім дорослим населенням краю прийнятого там Маніфесту про возз’єднання – найголовнішого документа і в його особистій біографії. На з’їзді було створено Народну Раду Закарпатської України з 17 чоловік на чолі з І.Туряницею. Він стає першою посадовою особою в краї.
Цим було підведено риску під майже 6-річною окупацією нашого краю Угорщиною. Нещадне пограбування природних ресурсів та особистого майна місцевого населення, варварське розорення і без того не надто розвинутої економіки, а головне – жорстокі репресії проти корінних мешканців породили в широкого загалу різні антиугорські настрої. За твердженням дослідників, у роки угорської окупації було репресовано 183395 закарпатців, з яких 114982 загинули. Зрозуміло, що на такому тлі очікування визволення краю військами Червоної армії було всезагальним, а налаштованість до нової влади – більш ніж прихильною. Радянський лідер Й.Сталін чудово скористався цими настроями і без особливих проблем, найперше зусиллями місцевих комуністів, зробив Закарпатську Україну складовою частиною СРСР. Провідна роль у цій місії належить Івану Туряниці – архітектору возз’єднання нашого краю з рештою українських земель. Розпочиналася нова, чи не найбільш суперечлива сторінка в історії Закарпаття.
Очолюючи найвищий орган влади перехідного державного утворення – Закарпат¬ської України, І.Туряниця розгорнув широкі соціально-економічні перетворення. Найперше було націоналізовано промислові підприємства, відібрано землю від крупних землевласників та передано її у власність (!) малоземельним селянам, ліквідовано приватні фінансові установи.
У планах І.Туряниці було поширення своєї влади і на Південну Мараморощину (де вже навіть обрали народні комітети) та Пряшівщину з тим, щоб об’єднати карпатоукраїнські землі. Однак такі дії не входили у плани Кремля, який не бажав ускладнювати свої стосунки з Румунією і Чехословаччиною через «якісь» десятки квадратних кілометрів. Більше того, нові кордони радянські генерали провели так, що вони розділили навпіл окремі села і цілі родини (Селменці, Луг, Великий Бичків і т.ін.).
І, нарешті, помаранчево-гарячий листопад-2004. Услід за столичним Майданом Незалежності в загалом політично інертному Ужгороді з’явився свій Майдан протесту проти фальсифікації голосів на президентських виборах. 22 листопада о 16-й годині на Театральній площі Ужгорода почався мітинг молоді. Наступні два тижні мітинги в Ужгороді проходили практично щодня, під обласною адміністрацією виросло наметове містечко. Найбільш резонансним був 20-тисячний мітинг біля драмтеатру 27 листопада під керівництвом В.Балоги, який завершився походом до ОДА. Судячи з присутності там же кількасот прихильників іншого кандидата, планувалося зіткнення між двома групами. Проте ужгородські міліціонери на чолі з полковником Ю.Рахівським на той час заарештували на стадіоні «Авангард» велику групу озброєних молодиків, чим зірвали можливу провокацію. Незважаючи на приїзд до Закарпаття перед третім туром В.Януковича, краяни проголосували за В.Ющенка ще активніше, ніж у перших турах.
...Парламентські вибори-2012 в Україні призначено на останню неділю жовтня. Тож наступний місяць листопад, на тлі дій нинішньої влади, теж обіцяє бути гарячим.
Якщо, звісно, терпець не урветься раніше.