Ніяк не вкладається в голову, що пан Йосип не залишив по собі вірних учнів, хоч праці його будуть варті не одне століття заслуженого вченого мужа. "Із задоволенням хочеться відзначити, – відгукнувся на вихід у світ доробку праць п. Дзендзелівського один з його колег, – що вже у той період (1978 р.), коли в Україні панували застійні часи, учений мав сміливість відстоювати наукову правду, що схилялася на українську сторону. На початку статті "Рефлекси праслов'янського діалектного zerdmę ... та ін." автор, відстоюючи приналежність слова насамперед до української та білоруської мов, критикує, по суті, тенденційне розширення російських мовних територій І. Богатовою і стверджує: "Вираз "русские пам'ятники" тут вжито явно не на місці, бо цитати авторка приводить власне лише з українських та білоруських джерел XIV–XVII ст. Її теза, що це слово зустрічається і в "северо-западных русских пам'ятниках", залишається необґрунтованою". Цей пасаж професора для тих часів був дуже відважним".
Завважте... 1978 рік! Цікаво, а де ж тоді були нинішні ратаї "язика русинов"... Напевне, горох молотили. Потому його варили, добре попоїли, а тепер і припукують завзято по-русинськи!
Проте, є в краї так звані нац.-пат. сили, що мали б на працях п. Дзендзелівського раз і назавжди засудити той сморід гороховий, та виробити кодекс гідного закарпатця. Скажімо, не один студент пана Йосипа вийшов у люди, дехто, ба навіть писав замашні доповіді самим провідникам краю, та й бив себе в груди і рвав напідпитку вишиванку як затятий русин-українець, а щоб пристойно продовжити справу п. Дзендзелівського – дзуськи... Щось бракує корінним закарпатцям з діда-прадіда!
На такі роздуми викликав у мене здогад про липневу зустріч з Павлом Федакою, директором музею в Пирогові. Випадково зустрівся з ним на Одеському ринку столиці. Зайшла мова про те непорозуміння, що склалося було поміж П. Федакою та його заступником Іваном Габором. "Пане Павле, – поцікавився, – як так сталося, що закарпатці тут замість того, щоб показати свою поважність, осоромились на всю Україну?" На що мені П. Федака відповів: "А що ви хотіли, якщо Габор не встиг приступити до роботи, як одразу заявив, що за півроку має покласти у свою кишеню два мільйони... І вже був відкрив рахунок на дружину, куди мав надсилати кошти. А я йому на те – тільки через мій труп..."
Почухав я потилицю, відвітився з паном Павлом, і поплівся ні в тих ні в сих додому пацят годувати. Бо, коли вони голодні, то – дуже верещать...