А через дорогу – років сто тому – мав своє представництво тута сам король чеських топанків Батя. Та коли то було. Можна ще згадати в даному разі й сімейство Друґетів, які ген там правили містом і його околицями, й завдяки тим угоро-франко-італійським маґнатам нинішня вулиця Корзо і розпочала вбиватися в колодочки, набула вже онде охвітнього вигляду. Багацько що ще можна розповідати про ужгородське корзо. Хоч, ніде правди діти, також і у Львові за Австро-Угорщини було своє corso. Та, мабуть, галицькі русини в пику п(о)дкарпатським перейменували своє корзо на проспект Свободи. Що не кажіть, а український П'ємонт без усіляких "свобод" і дня не проживе...
Ужгородське корзо я люблю. Ще з дитинства. Коли нас, школярів з далекого гірського села, привезли в "курячильнику" (народна назва пошарпаного колгоспного автобуса) на екскурсію до самого Ужгорода. Там, над річкою, я вперше й побачив таємничу та волелюбну птаху – чайку. Через те, напевно, я й полюбив Корзо та прилеглі до головної вулиці набережні.
Потому, коли вже вступив до Шевченкового універу в Києві, я перед тим, як сісти на потяг до столиці, пройшовся Корзо, та на березі Ужа промовив:
– Дякую тобі, зарозумний Ужгороде, що ти не прийняв мене до себе, – спершу подався на вулицю генерала Петрова до тоді ще недобудованого маєтку Івана Чендея, щоб з молодечим максималізмом заявити: "Всупереч вашим, Іване Михайловичу, твердженням – немовби я нікудишній писака, – нáте, я студент журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка", а відтак завітав на площу Корятовича до редакції газети "Молодь Закарпаття", куди часто безрезультатно дописував, нарешті відчути підтримку. Там і познайомився з Василем Ниткою, який двома роками раніше закінчив мій факультет. Але Нитка не дуже перейнявся тим приходом і вже через роки, в Києві, завдяки Сергієві Федаці й перезнайомилися, можна сказати, ми з Василем...
А ще Корзо водив я козу з незабутнім і перфектним поетом у повному розумінні сього слова Петром Скунцем і наслухався багато цікавого про місто моєї мрії, що не збулася. А ще тута мав зустрічі з Іваном Долгошем, який також відкрив мені багато що невідомого про рідний край. І, безумовно, пам'ятаю, як професор Михайло Тиводар, один з кандидатів на посаду представника президента в Закарпатській області, в разі його призначення, запропонував був мені очолити редакцію газети "Новини Закарпаття"...
Завше, коли буваю в Ужгороді, приходжу на Корзо й згадую Марію Каранську, мою викладачку української мови в універі, яка випила з мене трохи крові. (Більше читайте про те: "Інь і янь української соборності"). Так ось, Марія Устимівна розповіла якось на парі про багатство Мови, як уперше приїхала до Ужгорода по війні та в ресторані "Коруна" замовила щось на обід. У відповідь почула від кельнера: "Несуть". Уродженка Житомирщини, вона зрозуміла, що зараз принесуть. Чекає півгодини, й запитує в офіціанта: "Так коли ж принесуть?" А той і відповідає: "Так я ж вам казав, що несуть..." (Тобто, нема в наявності).
А ще, коли буваю на Корзо, приходять журливі слова з щоденника Олександра Довженка, коли йому дороге Закарпаття приєднали до Радянського Союзу, цитую по пам'яті: "Тепер і тебе (Закарпаття) одягнуть у куфайку".
Був у мене тими роками знайомий високий міністерський чин і якось обмовився словом, що повсякчас, як приїжджав до Москви, обов'язково на знак синівської шани навідувався на Красну площу. А я йому на те: "Мене більше гріло й гріє ужгородське корзо".