І
Ходімо, брате, махлювати,
Допоки живуть люди,
Та що поцупимо – до хати
Тягнімо звідусюди.
Безумовно...
Хліба й ложок
В неньки вистачає,
Нам би, звісно, щось із книжок,
Яких тут немає
Передерти
Й заявити:
– Се – важить надміру.
Нехай тії московити
Й німота з-за Тиси
Впадуть в ноги перед нами
Та щиро в пориві
Кинуть в очі захоплено:
– Ось де прояв сили!
ІІ
А мо'...
Не треба іти в люди,
А тихо, любо на ґруни,
Мов ніжно-теплий легіт,
Пригорнеш серце до скали,
І ледь відчуєш скрегіт,
Як аршиця під ногами
Викрешує нишком:
– Тут моя Вітчизна.
ІІІ
Дарма, брате, ти вважаєш,
Що літаю низько,
Й спотикаюсь об каміння,
Та не бачу зблизька
Тих матерій височеньких,
Що так звучать важно.
Особливо,
Як удатно ти поцупиш
Звідти...
І зварганиш тії тексти
Щиро та прекрасно.
Що тут скажеш...
– Нумо, брате...
Звісно скажу:
– Класно!
Перегодом тишком
Під ковдрою з рукоблудством
Ти розвинеш думку...
Та й уміло приторочиш, –
Кинеш трохи й свого,
І матимеш
Полатану
Благеньку
Обнову.
А відтак як гоголь
Увійдеш до хати
Та павичем на пóкуті
Почнеш мудрувати...
А в оборі...
– Пробі!..
Людоньки, рятуйте...
Хтось –
Править корову.
Замість бика, звісно...
IV
Хтозна-хтозна...
Може й низько
Блукаю горами
Та,
Коли не слизько –
Беру топір в руки
Тайстру на рамено
Іду краєм, милуюся
Тим, що незнищенно
Повік буде викрашатись...
V
Старого бачу на ґруни,
Стоїть в задумі сивий,
А може й не сивий, бо
Лишень світає, та й не
Збагнеш – хто ж то онде –
На тлі неба
Має...
Та й прямцюю вгору,
Туди, до старого,
Може щось почую, –
На кшталт хоча б
З того, як потрібно
Повернути
До країни
Бога...
Та свого ж то Бога!
Ось тут не обкрутиш,
Як мова заходить
Про щирі пориви
Твої, брате, у
Молитвах...
У щирих молитвах!
Не читані з
Книги,
А розумом
Осмислені
Та серцем умиті.
А спробуй так, брате,
Хоч днину прожити,
Щоб книжну молитву
Та й не занапастити
Своїми ж руками...
VI
– Дзуськи!.. –
Скрутить тобі дулю
Грубезний попище. –
Бо чим разу більше
Коїться гріхів,
Тим значно для мене
Зберуть срібляків.
І не треба тута
Точить теревені,
Що Христос з
Жидами
Правлять вдатно
Нами...
VII
– Свят... свят... свят...
І тричі плюнь через
Ліве плече, як таке
Почуєш.
VIII
А брехати ми
Нáвчені,
Так як варт завчили
Отченашити на людях
Та й у темній хижі.
А ще й очі залупити,
Якщо дуже треба,
До самого Всевишнього,
До чужого неба...
ІХ
І тут повстав чи ввесь
Загал,
Бо ж: нянько, мамка, дідик й
Бабка та й пра- прапращури з
Бабами, мовляв, навколішки
Вмирали
Перед óбразами...
Та чхав, даруйте вже
На слові,
На тьмущу літ олжі
Й полови в макітрах
Пращурів моїх.
Якщо ж вважаємось рабами
Чужих закручених
Інтриг.
Я – волі син!
І маю право –
На поступ
Й розвиток
Вершин,
Що їх долаю
Раз за разом.
І маю честь
Побути в раю
Разом із Богом
Дорогим.
X
Ось так, долаючи
Бескиди, іду неквапом
Я на гору, й імлу збираю
Світанкову
Як дар божественний,
Й старому
Тремтливо,
В дотиках,
Вручу.
ХІ
Ходімо, брате, махлювати...
* * *
А мо' доволі вже – брехати
Собі самому...
ХІІ
– Уже йду...
Й луна
Відбилась об
Скалу.