Цій книжці напевно знайдеться місце на поличці високої поезії. Враження від нового-старого Мідянки – незмінно хороше. Гадаю, що якось непомітно зробився від юних літ Поетом. У його ранньому – все те ж, що нині добре ціниться в зрілому. Відтак і губишся в догадках з недатованістю цих віршів. Відчутно прозоріший вплив неокласиків, трохи від Антонича, потім ще й Маланюка, є дещо впізнаване з лексичних розкошів Лукашевих перекладів світової поезії.
Банально казати, що талант не вибирає, де і в кому відбутися. Йому ж властиво всотувати з усього, до життя дотичного. Як це відбувається – велика таїна, найперше для самого поета. А в Мідянки, як завжди, всього намішано. Колись-бо знайдеться кому розкласти ці дивовижні тексти на складові елементи. Хай гнобляться з сухою аналітикою.
Я ж і надалі тримаюся думки, що даремно колись Мідянку записали в пост-модерністи. Поет він направду модерний, хоч, схоже, й не сучасний типаж сучукрліту, даруйте за тавтологію. Петро завше уникне виставляти на загальний позір грошеву вартість всього, що на споді. Краще це приховати в сутіні душевних схованок та яскинь, притлумити переінакшеним у тонкій словесній грі, перевівши в справжню поезію.
Зрештою, в оцьому ранньому – все трохи прозоріше, сприйнятливіше для незвиклих. Проте й там яскріють дорогі кришталики, яких премного знайдете в пергаментах новішої вичинки з Мідянковими текстами. Вони ж наче вимочені в солоній ропі, де густо набралися місцевої топоніміки, сповнені глосів і гласів, згадок історичних подій та ледве не втрачених споминів.
Мідянці часто закидають особливий герметизм його поезії. У свіжій збірці менше того, що спантеличує незвиклі вуха читача з позакарпатського світу й так само манить. Хто досі не спробував, почніте зараз. Так легше – якщо взяти до рук саме такого Мідянку. Вам певно передасться роздумлива печаль з висамотнених весен поета. Відтак і полюбите.
Нині ж, зримо, добра зрілість.
І немає куди зупинитись на слові.