У першій частині розмови ми говорили про справжній вік Ужгорода, усталення нинішньої його назви і становлення самоврядування.. Так, дослідник розповів, що право бути самоврядним визнали за містом крайові збори, які відбулися 25 січня 1838 року. А в продовженні нашої бесіди - про осіб, які працювали в Ужгороді в різні часи, про тих, кого можна назвати "великими ужгородцями". Крім того, Йосип Кобаль нарікає на зміну назв історичних вулиць і на те, що в Ужгороді досі нема, до прикладу, готелю "Чорний орел". Адже він переконаний: туристична привабливість міста – у його історії...
- Йосипе Васильовичу, кого з градоначальників Ви, як дослідник минувшини Ужгорода, вважаєте найуспішнішим?
- Якщо говорити про часи становлення самоврядності, то, безперечно, це Міхай Фінцицький, відомий юрист, перекладач і фольклорист, журналіст, котрого обирали три рази. Одного разу він відмовився знову очолити місто, але загалом керував містом доволі довгий термін. І саме в його часи (кінець XIX ст. – перші десятиліття XX ст.) Ужгород почав модернізуватись. Відбувалось асфальтування доріг, закладання каналізації, мереж... Саме він придбав від скарбниці нинішній Підзамковий парк (колишній Звіринець Другетів, а до того – сад ченців-павлікіанців). І в його часи дуже багато будувалося: тривало активне зведення споруд у центральній частині міста і навколо неї – приватних і громадських будівель, чимало з того, що ми вважаємо нині архітектурними окрасами міста. Це був розквіт Ужгорода, і керівника міста, як людину дуже інтелігентну, чесну і порядну, глибоко шанували. Отже, саме Фінцицького можемо виділити як особу, що дала поштовх до розвитку Ужгорода, стимулювала модернізацію. Ну а найактивніше місто розбудовувалося в часи Костянтина Грабара: у 1927–1935 роки була зведена більшість будівель мікрорайону Галагов. Грабар був ще й прекрасним різьбярем, художником, твори якого досі зберігаються в музеях і приватних колекціях. Крім того, очолював Підкарпатський банк – першу місцеву банківську установу, був активним у громадській діяльності, тож не дивно, що згодом саме його призначили губернатором.
Ужгородський "Великий" (нині пішохідний) міст чи не найчастіше зображували на старих поштівках
- Кого б Ви долучили до переліку ужгородців, діяльність яких найбільше позначилася на розвитку міста? До прикладу, для мене "великими ужгородцями" є ще й архітектор Антонін (за іншими даними – Франтішек) Крупка та Іштван Лаудон – гімназійний вчитель, котрий захоплювався ботанікою і створив у місті дендропарк з екзотичними рослинами...
- Так, це особи, безперечно, гідні. Але, як на мене, тут треба враховувати й те, що я казав про "білі плями": є відоме громадськості (а знає вона лише певні імена, які більшою мірою пов'язані з історією українців Закарпаття), і є менш знані факти й постаті. На жаль, дуже мало відомо про багатьох видатних людей... От назву одну особу, про яку ніхто не пише і чиє прізвище ви не лише не знайдете в наших енциклопедіях, а, певно, й не чули: Марк Ведреш. Уродженець Ужгорода, скульптор, який навчався за кордоном, жив і творив в Італії, Угорщині, працював поруч зі знаменитим Роденом, допомагав йому під час роботи над видатними творами. Цей митець був провідним представником модерного напрямку у скульптурі в тогочасній Угорщині, куди після перебування в Італії в 1930-их роках повернувся і де став знаменитим. Уже після 1945 року він отримав найвищу відзнаку Угорщини – Премію Кошута – за видатний внесок у розвиток мистецтва. Це митець... А люди іншого фаху – мандрівники, науковці?.. Уродженці Ужгорода XIX століття були членами Іспанської, наприклад, Академії наук, і я вже на кажу про Угорську! А скільки видатних літераторів!.. Так, на Кальварії похований поет, який написав найбільший за обсягом поетичний твір тогочасної Угорщини – поему на 40 тисяч рядків, – Арпад Філеп. А як багато євреїв, які отримали світове визнання, а жили і творили в Ужгороді!.. Це величезний пласт іще не "піднятих" постатей. На жаль, так стається, що у нас йдуть найпростішим шляхом: взяли книги радянського часу і повторюють запропоновані імена... А є люди, які мали набагато більшу вагу і лишили свій слід у світовій культурі, і це необов'язково українці, і необов'язково ті, про кого ми найбільше чуємо і чиї імена звеличуються підручниками, пам'ятниками. Ті ж знані літератори Фенцик, Митрак, Павлович, Духнович – чому вони більш відомі, їх твори вивчаються? Бо в радянський час офіційна політика обирала місцевих "героїв", які були підходящі. Це все були поети русофільського напрямку, а коли ти у XIX столітті поет-русофіл – то в радянський час ти борець і тебе можна подавати в підручники, журнали, наукові статті... Дехто з так званих "будителів" насправді не підіймав народ до самосвідомості – навпаки, називав живу народну мову негідною, "мужицькою", закликаючи писати "язиком Лєрмонтова і Пушкіна"!.. Водночас для тодішньої Європи з її літературним процесом їхня творчість не була аж таким видатним явищем... Ужгород має згадувати не тільки про них, а й про інших осіб, які розвивали культуру і мистецтво...
- І яких в історії Ужгорода, вочевидь, не бракує...
- Звісно! До прикладу, Юлій Фірцак – єпископ Мукачівської єпархії, людина з блискучою освітою, чудовий музикант, справжній інтелігент, якому ми завдячуємо сучасним зовнішнім виглядом Кафедрального собору. Він представляв інтереси українців краю в Угорському парламенті, де очолював освітню комісію. Він чимало зробив і для просвітництва, і для економічного розвитку краю. Адже Фірцак - один з ініціаторів так званої "рутенської акції", керованої знаменитим Едмундом Еганом, котра допомогла десяткам тисяч краян вижити та розвивати господарство й народні промисли. Або Юлій Дрогобецький – викладач учительської семінарії, знаний музикант і диригент. Він на одному з конкурсів у Будапешті в присутності Франца Йосифа диригував знаменитим ужгородським хором, стоячи обличчям до імператора і спиною до співаків...
- І той же Ігнатій Рошкович, про котрого Ви згадуєте у своїй книзі...
- Він був надзвичайно впливовою особою як митець у свій час... Він же не тільки плащаниці для церков малював чи картини - він особисто розмалював віяло для дружини Франца Йосифа на прохання імператора... Чимало таких людей є – письменників, науковців, та й журналістів... А чеський період? От маємо пам'ятник Масарикові... А нема ж пам'ятника Крупці! Навіщо ставити тільки політичні пам'ятники? Масарик дійсно бував на Закарпатті, але ж архітектор Крупка залишив по собі цілі квартали, якими ми гордимося... Люди, котрі працювали на розбудову, славу міста, варті більшої уваги.
- Так, влада змінюється, а будинки й твори мистецтва – лишаються...
- Ну, пам'ятники – це переважно своєрідна політична агітація. А вулиці... Маємо вулиці Краснодонців, Челюскінців, і нема вулиці тих же Крупки, Дрогобецького... Чому імена вулиць не пов'язані зі сторінками історії міста? Гаразд, дещо зосталося з радянських часів, і коли хтось запитає про вулицю Анкудінова, ми відповімо, що людина, на честь якої вона названа, - це військовий, який визволяв Ужгород. А була б і вулиця Марка Ведреша – ми могли б відповісти, що це скульптор, який народився в Ужгороді, працював з Роденом і зажив світової слави. І так було б зафіксовано ще один момент історії міста.
- Вважається, що саме історія може й приваблювати в місто гостей, яким цікаво дізнатися про дещо автентичне, неповторне...
- Ужгород надзвичайно цікавий у своєму становленні, й описи різних епох дають нам яскраву картину про те, як розвивалося місто. Історію Ужгорода відображають і старі назви його вулиць, районів. Шкода, що імена 10 вулиць, які згадуються в описі міста 1691 року, не збереглися донині. Усі вони розташовані в центральній частині міста, і коли б вони зберегли свої назви, то туристам було б що розповідати. Так гості приходять, наприклад, на вулицю Духновича, але вона отримала таку назву тільки за чехословацьких часів, а до того - називалася Вовняною, бо тут регулярно з XVIII століття був базар, на якому продавали вовну, і приїздили на ці торговища грецькі купці... Історичні й нейтральні назви змінено на імена політичних діячів, котрі мають стосунок лише до певного періоду... Ділянка нинішньої площі Корятовича називалася Сінною площею – з часів середньовіччя там торгували сіном. А територія перед центральним ринком було однією з перших забрукованих і носила ім'я Галькова площа, адже була вимощена річковим камінням. А вулиця Фараонів? Тривалий час не могли з'ясувати, де ж вона була; потім збагнули, що це вулиця, котра веде до нинішньої Шахти. А чому Фараонів? Бо там з XVII століття квартирує найдавніший циганський табір міста, а ромів у давнину називали народом фараонів – вважали, що вони прийшли з Єгипту. На жаль, нині у нас замало використовують історичні дані для розвитку туризму.
- Зокрема, і в назвах закладів: кавapos;ярень, ресторанів...
- Так. До прикладу, на нинішній площі Петефі з XVII століття була корчма Другетів, а потім – готель під назвою "Чорний орел". Як відомо, влітку 1847 року видатний угорський поет Шандор Петефі не просто ночував у цьому готелі, а вийшовши з нього і потрапивши в калюжі, не в найкращих виразах зафіксував враження від нашого міста у своїх записах. Та чомусь жодному з наших бізнесменів не спало на думку назвати готель чи кафе "Чорний орел". А як би це гарно було пов'язати з історією нашого міста, з Другетами, з Петефі!.. Та й кафе "Другет" у нас нема, і ресторану "Берчені"... На жаль, незнання історії призводить не лише до того, що гостям міста часто подають неправдиві дані про минувшину Ужгорода, а й, не використовуючи своїх привабливих "родзинок", місто просто втрачає туристів. Адже гості нашого міста бажають знайти тут щось місцеве, колоритне, особливе, а не те, що мають і в себе на батьківщині. Туристична привабливість Ужгорода - у його багатій історії, в якій сховано ще чимало цікавого...
