Влітку з питанням безпеки велоруху я звернувся вже до іншого мера, п. Погорєлова. І мовчок. Складається враження, що влада не звикла вести діалог: будь-які пропозиції чи зауваги або ігноруються, або сприймаються як підступна критика. Що ж, якщо мої офіційні звернення ігноруються, – хоча за законом звернення громадян повинні розглядатись невідкладно, – напишу тут. Відомо ж, що закони в Україні пишуть для громадян, а не для органів влади. До того ж вважаю, що певні питання, як от встановлення пам'ятників чи визначення місць створення велодоріжок, заслуговують на громадське обговорення.
Справа в тім, що не хотілось би, щоб з велодоріжками трапилось те, що у першу каденцію Погорєлова сталось з "лежачими поліцейськими" (засобами для примусового зниження швидкості транспортних засобів). Тоді теж хотіли запозичити досвід інших країн, зробити як краще, примусити водіїв їздити на певних ділянках з людською швидкістю, а вийшло так, що пішоходи досі спотикаються на тих кочугурах на наберіжній Незалежності (оскільки набережна ще й погано освітлюється, я сам двічи ледь не зламав там ногу). Тому принагідно прошу міського голову засипати ті канави, що лишились від попереднього експеременту.
Так ось про велодоріжки. Я так і не зрозумів логіки створення велодоріжки на набережній Незалежності, яка де-юре закрита для автотранспорту. Що цим досягли, окрім інформаційного приводу? Тим більше, що біля медфаку повісили "цеглу": згідно з Правилами дорожнього руху (ПДР) це означає, що автомобілістам, велосипедистам та людям на возах там їздити заборонено. Тут три питання: чи узгоджувалось створення цієї велодоріжки з ДАІ, як того вимагає закон? Якщо так, чи ДАІ знайома з положеннями ПДР? Якщо так, навіщо малювати велодоріжку, щоб на ній заборонити рух велосипедистам? Тому, або зніміть той знак "В'їзд заборонено", або повісьте табличку "окрім велосипедистів". І перечитайте ПДР.
На моє переконання, популяризивувати пересування велосипедами в місті потрібно. Це сприятиме як мінімум: (1) зменшенню заторів і проблем з паркуванням та (2) зменшенню захворювань, що викликані низькою рухливістю (серцевосудинні, ожиріння тощо) та загазованістю (хвороби дихальних шляхів, онкозахворювання). Чому ж у нас не так багато людей обирають велосипед для буденного пересування містом?
По-перше, їздити на велосипеді у місті небезпечно. Водії в Ужгороді не сприймають велосипедистів як рівноправних учасників руху. Не вірите – спробуйте проїхатись велосипедом по вул. Собранецькій, пр. Свободи, через ділянки кругового руху (пл. Дружби народів, Б. Хмельницького, вул. Грушевського тощо)... Стільки адреналіну можна виробити, що ні одні "американські гірки" у порівняння не йдуть. Правда, після такої поїздки решту життя можна провести в комі чи інвалідному візку. Навіть якщо велосипедиста машина не підріже і не зіб'є, велосипедист має всі шанси сам гепнутись під колеса автомобіля, оскільки краї доріг нерівні, з суттєвими перепадами та штучно створеними ямами (непідняті при асфальтуванні люки та зливоприймачі). Щодо цих новостворених ям на вул. Минайській я звертався шість тижнів тому до міського голови – але мер з відповіддю не квапиться. Ось вам і діалог з владою.
По-друге, в країні нема культури користування велотранспортом. Те, що ужгородський мер двічи за рік на людях проїхав декілька сот метрів на велосипеді – це беззаперечний позитив. Але цього замало. Чи часто учні шкіл бачать своїх учителів, а студенти – викладачів, на велосипедах? Чи багато у Вас знайомих, які їздять на роботу, навчання, по справам на велосипеді? Не забуваймо, що ми, примати, звикли наслідувати поведінку інших – і добру, і погану.
На Заході ж на велосипедах їздять люди різного віку, соціального стану чи стáті. У тому ж Кембриджі декілька разів спостерігав, як ректор відомого університету весело крутить педалі. А про звичайних викладачів я взагалі мовчу. Уявляєте таке у нас? Здається, сучасні українці вважають, що лише невдахи їздять на велосипедах, бо буцім-то не можуть дозволити собі автомобіль. Як відомо, імідж і статус це наше все. Тому ми ладні паркувати машини ледь не на кронах дерев, нервуватись у "пробках", аніж сісти на велосипед.
По-третє, нема інфраструктури. Окрім велодоріжок, повинні ще бути місця для парковок. Ні, я не кажу про багатоповерхові парковки, як біля Центральної станції в Амстердамі, але теж не діло кожного разу шукати стовпи і дерева, щоб прив'язати свій ровер десь у місті. Не завадили б звичайні перила бодай біля основних будівель – вокзалу, органів влади, закладів освіти. У школі я колись був домовився з завгоспом, щоб щоранку залишати свій велосипед у шкільній роздягальні (яку за призначенням використовували лише у зимовий час). Але зараз я ж не піду шукати завгоспа, щоб припаркувати свій велосипед... Спробуйте знайти велопарковки біля ужгородських шкіл та університетів – good luck! Те саме стосується магазинів, закладів послуг, кафе, барів.
Минулого року я звернувся до міського голови і депутського корпусу. Пропонував дві речі.
По-перше, просив передбачити створення окремих велосипедних доріжок, а при технічній чи фінансовій неспроможності (як відомо, в бюджеті грошей ніколи нема), – окремих смуг для руху велосипедистів на ділянках міських доріг, що реконструюються (а з часом – уздовж основних шляхів руху в місті). Але ні на реконструйованих ділянках пр. Свободи чи вул. Леґоцького, ні на вул. Минайській для велосипедистів не зробили ні велодоріжок, ні звичайних смуг. Ось у лютому заступник міського голови мені обіцяв при реконструкції доріг по можливості передбачити створення велодоріжок. Виглядає, що велодоріжок цього разу не дочекаємось, а ось ям у вигляді заглибених люків і зливоприймачів на щойно відремонтованій дорозі – хоч греблю гати.
По-друге, для заохочення ужгородців до здорового способу життя та розвитку екологічно безпечного транспорту в місті просив також ввести норму про обов'язковість наявності спеціальних парковочних стендів для велосипедів біля закладів торгівлі, освіти, культури, органів влади й місцевого самоврядування тощо. Тобто, міські гроші тут, як правило, не потрібні. Та й власників об''єктів можна якось спонукати (наприклад, прописавши в угоді оренди землі). З вбиральнями бодай були спроби.
Але міська влада не спромоглась ні на створення (справжніх) велосипедних доріжок чи смуг, ні на розвиток системи велопарковок. Ось кошти на оплату комунальних послуг пп. Семберу, Ільницькому, десяткам інших діячів, вшанованих нашими депутатами за останні роки, в міському бюджеті є, а ось вже на велосмугу, велодоріжку чи елементарний стенд для парковки велосипедів – нема. Пріоритети, панове.
Доріжки потрібно створювати у першу чергу на найжвавіших ділянках, оскільки на набережній велосипедисти і так не бояться їздити, бо там автомобілісти не лихачать. Але за давньою руською традицією, мужик не перехреститься поки грім не гряне. Вочевидь питання безпеки велосипедистів в місті постане лише після того, як по мозку і внутрощах збитої дитини десь на Проспекті не проїде декілька машин. Також, людям потрібно показати, що пересуватись велосипедом зручніше, ніж машиною. Саме тому на Заході багато доріг з одностороннім рухом мають смугу для велосипедистів, на якій їм дозволяється рухатись у зустрічному напрямі. Також для них виділяється смуга у пішохідних зонах. Таким чином, ровером можна швидко і безпечно проїхати там, де машиною –зась.
Звичайно, питання травматизму на дорогах є ширшим. Можна сперечатись, але вважаю, що українці невпинно стають безкультурною нацією. Наша культура на дорогах порівня́нна хіба що з тим, що я бачив у Китаї, меншим чином – в Індії. Ніде в інших країнах, навіть у сусідній Білорусі, чи далекій Венесуелі, які культурно-політично близькі українцям, я не бачив такого правового безкультур'я на дорогах. Там бодай машини одразу притуляються до узбіччя і зупиняються, коли їде карета швидкої допомоги. В Ужгороді, приміром, у таких ситуаціях зазвичай лише машини з "У" активно звільняють шлях – решта ж безтурботно й наполегливо далі поспішає у своїх справах.
Такому безкультур'ю сприяє і розшарування у суспільстві, і беззаконня в державі: "мажори" спокійно вбивають людей на дорогах і не несуть жодної відповідальності. А ми ж мавпуємо радше такі приклади, а ніж "неудачників" і "лохів", яким не сторонні етика і мораль. Сприяє і ДАІ, яка займається на дорогах будь-чим, тільки не безпекою руху.
Винні всі. Про автомобілістів мовчу, бо тут і так зрозуміло. Але велосипедисти і пішоходи не кращі. Вони чимось нагадують мені корів в Індії: пересуваються де і як їм заманеться, і ніхто їм і слова не скаже. Ось чи часто ви бачили, щоб працівники ДАІ вели розмови, виносили попередження чи штрафували порушників ПДР–неавтомобілістів? Я – ні разу. І це при тому, що пішоходів, які кидаються під колеса, навіть не подивившись, я вже не кажу, відірвавшись від розмови по телефону, чи велосипедистів, які чим старші, тим ближче до середини дороги їдуть, – бачу щодня. Про вдрузьки п'яних велосипедистів, тих, хто на ходу ще встигає сперечаєтися по телефону, – мовчу, бо такі картини звичні. Та й показування поворотів велосипедистами, використання ними ліхтарів у темну пору – теж не в наших традиціях.
Чому ж наша люба міліція на це закриває свої ясні очі? Тут же ні одна велодоріжка не допоможе? Чи не тому, що з автомобіліста легко "здоїти", тримаючи його документи в руках та знаючи реєстраційний номер? Чи не тому, що наші спортивні стражі порядку не мають ні здоров''я, ні бажання бігти за пішоходом чи велосипедистом, які порушили ПДР? Та й чи для забезпечення правопорядку в країні люди влаштовуються у ДАІ?
Наразі "моя милиция меня бережет" і "люди, будьте взаємо ввічливими" трохи відірвані від українських реалій. Враховуючи такий стан речей, створювати велодоріжки і велопарковки потрібно. Але варто це робити не там, де легше, а там, де більш потрібно.