Та чомусь мало хто згадує зараз, що русофільство інтелігенції (бо вряд чи можемо говорити про якийсь потужний проросійський рух серед русинів-селян у другій половині ХІХ ст.) Угорської Русі (нинішнього Закарпаття) прийшло сюди з Галичини. Саме Галичина наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. стала осередком русофільства в імперії Габсбурґів.
Більше того – якщо зараз Галичину ототожнюють з греко-католицькою церквою, яку вважають тим чинником, що допоміг зберегтися, не денаціоналізуватися русько-українському народові (і так насправді було), то після підписання Брестської унії з Римом 1596 року спершу її визнало було духовенство Києва та інших міст Великої України, але не Галичини. Перехід на унію в Галичині тривав іще понад століття. Львівське Ставропігійське братство лишалось греко-східним (православним) аж до 1709 р. І аж до 1785 р. православним лишався Манявський скит на Станіславівщині.
Ще один парадокс – першими руськими будителями, представниками слов'янського національного відродження на Галичині, що пов'язували справу національного руху з підтримкою великої слов'янської Росії, стали не православні, а саме греко-католицькі священики. Перш за все, це – "Руська Трійця" – Маркіян Шашкевич (1811 – 1843), Іван Вагилевич (1811 – 1866), Яків Головацький (1814 – 1888).
Русини ХІХ ст. чітко розуміли єдність русинів по обидва боки Карпат, правда, часом "розтягуючи" цю Русь "від Карпат до Камчатки". Ось що писав галицький священик І. Наумович: "Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська та ін. з точки зору етнографічної, мовної, літературної, обрядової – це одна і та сама Русь". Тому й прагнув він зберегти у своїх земляків-галичан – католиків східного обряду – їх первинний східний обряд недоторканим, прибрати пізніші нововведення, звичні для латинського обряду, але чужі обряду грецькому. До речі, в наш час саме греко-католики Галичини та Києва прагнуть максимально нівелювати обрядові відмінності між греко-католиками та православними: у багатьох греко-католицьких храмах почали причащати дітей, чого раніше не робили; з "Символу віри" у словах "і в Духа Святого, що від Отця і Сина походить", вилучено "і Сина" – цих слів немає у православному визнанні віри; йдуть розмови про відміну Рожанців і суплікацій як римо-католицьких звичаїв тощо. Але цікаво, що такий процес наближення до обряду православного набагато активніше йде на "проукраїнській" Галичині, аніж на "історично проросійському" Закарпатті.
Свідомість "загальноруської єдності" серед простого народу у ХІХ ст. носила релігійний характер: обряд у Росії, на Галичині та в Угорській Русі був однаковим, а теологічні питання різниці між католиками та православними вряд чи були зрозумілим для руського селянина. Та й називали себе греко-католики "православними, возз'єднаними з Римом", і під час Служби Божої згадували "...і всіх вас, православних християн". Навівши ще одну паралель з нашим часом, зауважимо, що цю, стару формулу, де є слово "православні", промовляють у греко-католицьких церквах Галичини, у той час як на Закарпатті її, як правило, вилучають. То хто є більшим русофілом-дисидентом з історичної точки зору – галичани чи закарпатці?
Та не все так просто. Тоді, 150 років тому, коли посланці русинів прийшли до австрійського губернатора Галичини Ф. Стадіона, то на його питання "Хто ви?" вони відповіли: "Ми рутени". Стадіон уточнив: "Чи ви такий народ, як населення Росії?" На це вони сказали: "Населення Росії є схизматичне, ми себе до нього не зараховуємо".
А в "Русько-мадярському словарі" Ласло (Василя) Чопея (1856 – 1934), що вийшов у 1883 р., записана така бувальщина: зустрівшись із росіянином, русин питає того, хто він. Росіянин відповідає: "Я русский", на що русин йому каже: "Ні, руські ми, ми говоримо по-руськи, а вашого язика не розуміємо"...
Отакі ми, русини, – і те, й се (або – і не те, й не се).
Важливим для формування світогляду галицьких будителів було їх знайомство з російським істориком М. Поґодіним, який двічі відвідав Галичину до 1840 р. Після повернення до Москви Поґодін надсилає галичанам російські книги та періодику, сам отримує книги та журнали з Галичини. Вважається, що саме він сприяв розвиткові т.зв. "язичія" – чудної суміші руських говірок, церковнослов'янської та російської літературної мов. Я. Головацький писав, що, хоча він не цурається рідної говірки, однак вважає, що на ній можна писати лише "популярні твори", щоб "неграмотний чи малограмотний" селянин міг їх краще розуміти. Однак, намагаючись "просвітити народ", слід писати на "славяно-русском" чи "общерусском языке". Галицькі москвофіли не заперечували існування малоруської (української) мови, хоча щиро вважали її наріччям, придатним лише для східних українців. Але російської вони теж як слід не знали, хоч і були впевнені, що пишуть свої твори саме нею.
Ще одним яскравим представником російського руху Галичини того часу став Денис Зубрицький (1777 – 1862). На відміну від інших галицьких будителів, він не займався пошуками мови, а однозначно виступав за російську літературну мову як мову культури та науки Галичини. Пишучи російською, він намагався "по возможности избежать и Хохлацизмов, и Полонизмов".
Історики відзначають, що спочатку якоїсь ворожнечі між представниками "російського" та "українського" таборів галицької інтелігенції не було. Більше того, обидва ці табори вийшли з одного джерела слов'янського відродження. Наприклад, серед авторів альманаху галицького русофіла Богдана Дідицького (1860) бачимо і твори, написані церковнослов'янською мовою, і язичієм, і українською. Та надалі шляхи представників цих двох таборів розійшлися. Український табір називали "австрославістичним", бо його представники між Польщею та Австрією вибрали останню, як таку, що може надати русинам більше прав і ґарантій. Русофіли також переконували австрійський уряд у своїй лояльності, однак стояли осібно. Їм було не по дорозі ні з поляками, для яких Галичина була частиною Польщі, ні з українофілами, що виступали на об'єднання всіх українських земель (але лише українських!), ні з соціалістами, які також бавилися в друзів пригноблених націй. Так проросійський рух скотився на політичне узбіччя Габсбурзької монархії.
До пори до часу австрійська влада дивилася на цей рух доволі поблажливо. Однак у 1882 р. був організований перший політичний процес проти лідерів російського руху Галичини. Приводом до нього стали події в галицькому селі Гнилички. Мешканці села хотіли мати свою окрему парафію, але проти цього був парох у сусідньому селі Гнилищах, куди належали Гнилички, і львівська консисторія. Селяни пожалілися своєму поміщикові графу Делла Скала, що був, незважаючи на італійське прізвище, православним румуном. Він і порадив селянам перейти у православіє, пообіцявши привести православного священика з Буковини. Священик І. Наумович написав прохання про перехід у "віру наших батьків" до адміністрацій львівської греко-католицької та чернівецької греко-східної (православної) церков. Слід сказати, що православ'я в Австро-Угорщині мало своїх численних послідовників – переважно православними були Буковина, серби Воєводини. Однак – не Галичина, де цей випадок було використано для розкручування політичного судового процесу. Його розпочали проти найвідоміших галицьких русофілів, які підтримали прохання селян про перехід на православіє. Серед них – відомий угро-руський русофіл А. Добрянський (він тоді мешкав у Львові), його донька Ольга Грабар (дружина русофіла Еммануїла Грабаря, який на той час уже жив на еміграції в Росії), о. Наумович та ін. Їх русофільські погляди та контакти з російськими діячами було кваліфіковано як панславізм і намагання "відірвати Галичину та Буковину та Північну Угорщину від <...> австрійської держави та викликати небезпеку для держави ззовні та небезпеку громадянської війни зсередини". Обвинувач навіть вимагав для звинувачуваних смертної кари. У діяннях цих, однак, всі були оправдані, хоча присяжні все ж визнали кількох із них винними в участі в контактах, метою яких було викликати ненависть до австрійської держави. Це кваліфікувалось як поручення громадського спокою, і їм присудили кілька місяців тюрми. Після процесу Ольга Грабар назавжди покинула Австрію, переїхавши до Росії. Саме завдяки цьому і син її, відомий художник і мистецтвознавець Ігор Грабар, став російським живописцем, директором московської Третьяковської галереї. Слід визнати, що цілей своїх – скомпрометувати русофільський рух – влада не досягла. Навпаки, учасників процесу стали вважати мучениками, їх діяльність, доти досить-таки маргінальна, стала набагато популярнішою.
Іван Наумович також переїжджає до Росії, де, однак, не забуває про Галичину. Подібно до того, як чеська панславістська партія намагалась спрямувати еміграційний рух чехів, що доти виїздили до Америки, на Росію, так само і Наумович прагнув, щоб галицькі селяни переселялися "до рідної для них Росії". Для переселення він обирає землі в Новоросійському та Сухумському округах (під час останньої російсько-турецької війни місцеве черкеське та абхазьке населення було змушене покинути цю частину чорноморського узбережжя, переселившись до Туреччини, тому царський уряд запрошував сюди нових поселенців християнських віросповідань), домовляється про придбання для них землі за дуже низькою ціною – по 5 рублів за десятину, та ще й на виплат протягом кількох років. Наумович писав про цю землю як про "земний рай": "Зразу ж за Азовським морем простягається ця пуста земля від Анапи до Сухумі, і вона призначена для галичан, але в таких розмірах, щоб наша земля не потрапила до чужих рук". У 1891 році він особисто вирушив туди, щоб підібрати місця для поселення, однак на зворотньому шляху захворів і помер у лікарні в Новоросійську. Подейкують, що його отруїли...
Так галичанам і не довелось переселитися на лівий берег Кубані, як того хотів Наумович. І хто знає, яким би був подальший хід місцевої історії, якби план цей удався, і галичани зустрілись тут із своїми однокровними братами – кубанськими козаками, колишніми запорожцями...
І наприкінці – маленька, та характерна деталь. Один із найвідоміших угро-руських русофілів Адольф Добрянський, незважаючи ні на що, був похований у труні, обвитій синьо-жовтим прапором...
Використано книгу Н. Панаєвої "Очерки истории русского движения в Галичине XIX – XXвв."