Оце щойно втрапила мені на очі цікава до неможливості передача – поет Іван Драч завітав у гості до культурного такого акордеоніста, Яна Табачника. Справді, це високий клас. "Ліхо сработано!". Зійшлися в братерських лагідних розмовах два світи, поєдналися до неможливості близько дві поважні начебто культури, троянда й виноград. А з другого боку глянеш – несоєдініма недоречність. Чомусь у цьому місці думка моя починає непочтенно так витанцьовувати, збиваючись на манівці з визначеного розумним світом мультикультурного напрямку, п'яно хитається й перекидається на бічне – якісь там лисиця й виноград, фарбований лис, кіт Базіліо. Ніяк не розбереш, про що взявся говорити. Якби трохи емоцію стримати...
Бідний наш П'єро. Його ловко розводять, всіляко паплюжать (не знайшлося підходящого слова – як у тій дурнуватій рекламі), давлять потихеньку каблучком на те, що йому мабуть найдорожче, а він, біднесенький, усе це мимо вух пропускає і не помічає, лишень про своє культурне споминає. І чиниться з ним ця витончена розвага з особливою старобіблейською хитрістю й заманливо лихою вправністю – з тренованими в часі мудруваннями та начебто легкими побрехеньками. Не знадобилося й автодафе, ані пекельного вогнища, бо наш Іван сам собі сходить, куди скажуть і вкажуть.
Ото і все, немає в нас більше Йвана. З'їли й не поперхнулися. І справ його минулих днів більше не варто згадувати, бо таке дрібне та нікчемне. На що він життя своє потратив? Однак, не все ще втрачено. Йому там щедро виписали часу потрудитися плідно принаймні десять літ, тільки б у спокої і тиші. І всім нам також – краще б мовчок і цвинтарний порядок навкруг – і ніяких там інших прапорів та ідей. Отак дуже навіть мило й просють: належиться Івану в наше рідне державне знамено, синьо-жовте, акуратно загорнутися. Щоб і його, і всіх інших милих українців за тим прапором ніхто не видів. І тоді станеться кожному благодать і благоденствіє. Як часом і мріється нашому Івану.