Так, у Добровольчій армії генерала А. Денікіна служив відомий громадський діяч-русофіл Олексій Геровський (1883 – 1972) – підкарпатський русин по матері – доньці Адольфа Добрянського, та галичанин по батькові. Під час громадянської війни в Катеринодарі він видавав газету білого руху "Единая Русь".
О. Геровський був двоюрідним братом ще одного карпатського русина за народженням – Ігоря Грабаря (1871 – 1960), сина доньки А. Добрянського Ольги (1843 – 1933), який пізніше став відомим російським художником, директором московської Третьяковської галереї. Його сліди також простежуються у Чорноморській губернії, під Сочі – в Адлері. Вперше Ігор Грабар приїхав в Адлер у червні 1901 року. Як він сам писав у своїй "Автомонографії", виданій у 1937 році, на той час в Адлері вже перебували його батьки. І. Грабар пише, що тоді уряд роздавав ділянки на чорноморському узбережжі всім охочим за невелику плату з умовою негайної розчистки лісу, посадки фруктових и паркових дерев, проведення дренажних робіт і будівництва дому. Зараз це важко уявити, але сто років тому район Сочі був місцем... заслання (приміром, для поляків – учасників повстання Костюшко), сумно відомим своїми болотами з хмарами малярійних комарів. Саме тому передумовою розвитку реґіону було проведення дренажних робіт і посадка дерев, які всмоктують велику кількість води. Далі І. Грабар пише, що на момент його першого приїзду в Адлер батьки займалися рубкою та корчуванням лісу і жили у маленькій орендованій кімнатці, пізніше вони побудували "сараеобразную хибарку". Грабар признавався, що чорноморська природа його не захопила як художника: "Ни тогда, ни потом я не зажегся красотой Черноморья".
Пізніше на місці "хижки" був побудований добротний двоповерховий дім, спроектований самим Ігорем Грабарем (за освітою він був архітектором). І саме в цьому новому домі у 1908 році з Грабарем трапилася пригода, що ледве не коштувала йому життя. Ось що писала газета "Московские ведомости" від 23 (10) вересня 1908 року:
Разбойное нападение на И.Э.Грабаря
Нам сообщают из Адлера (Черноморск. губ.), что в тамошней городской лечебнице находится на излечении тяжело раненый грабителями наш молодой живописец и художественный критик И.Э.Грабарь. В ночь на 29 авг. на одной из соседних с Адлером дач он подвергся ночью, во время сна, нападению грабителей, которые, пролезши через открытое окно в спальню, нанесли ему тупым орудием удар по голове. Положение больного, уже пришедшего в сознание, признается серьезным, но не безнадежным.
Есть значит и на нашей подкавказской Ривьере люди-звери, для которых чужая жизнь стоит меньше, чем лежащие на столе часы или кошелек, которые они могли бы, впрочем, унести и не прибегая к убийству!...
Выразим пожелание и надежду, что крепкий организм молодого художника осилит рану, так безжалостно нанесенную ему кавказскими разбойниками.
Сам Грабар в "Автомонографії" згадує, що причиною нападу стали 300 рублів, які він привіз з собою в Адлер для "якихось добудовувань і вдосконалень в домі". Він вважав, що гроші помітила прислуга, що чистила одяг, і комусь про це розповіла. Як уже згадано вище, на Грабаря напали уві сні, і врятував його батько, який піднімався дуже рано і виходив з дому, щоб попорпатися у саду. Саме він, проходячи повз кімнату Ігоря, почув хрипи, відчинив двері і побачив сина в калюжі крові, з пробитою правою скронею. Лікар, що приїхав з Адлера, порадив покликати священика – мовляв, лікареві тут уже нема чого робити: "Якщо він не помре від утрати крові, то помре від зараження крові". Але батьки з братом повезли Ігоря в Сочі, де йому зробили трепанацію черепа. Ігор прийшов до тями через багато днів і нічого не пам'ятав. Після цього він ще довго ходив на милицях, а потім – з ціпком...
Згідно з "Енциклопедією Підкарпатської Русі" І. Попа, батько І. Грабаря Еммануїл Грабар і помер в Адлері у 1910 році, очевидно, у тому ж самому домі. На жаль, на наш запит працівники міського архів повідомили, що відомостей про могилу Е. Грабаря в Адлері у них немає. Однак, напевне, можна за архівними даними простежити долю родинного дому Грабарів в Адлері – може, він стоїть там і понині...
Ще одна донька А. Добрянського – Олена (1855 – 1920), у заміжжі Будилович (за відомим російським філологом з роду білоруських греко-католиків Антоном Будиловичем (1846 – 1908), померла в Катеринодарі 28 січня 1920 року. Місце її поховання також наразі невідоме.
А ось іще один документ, і знову він, хоч опосередковано, напевне стосується Адольфа Добрянського. У грудні 1891 року з села Чертіж "в Венгрии" (а це – село, де знаходилося помістя А. Добрянського) "главноначальствующему гражданской частью" на Кавказі графу С. Шереметьєву пише лист орендатор помістя Чертіж якийсь Олександр Костянтинович Турков. У своєму листі він просить графа Шереметьєва повідомити йому умови, на яких можна купити землі "для колонії наших людей" у Сухумському окрузі. Ось як пояснював Турков причини того, чому він шукає для русинів землі на Кавказі: "Наши люди сейчас толпами выселяются в Америку и там зарабатывают много денег. Но жить там плохо, нельзя заниматься земледелием и т.д. В наших Карпатских горах все лучшие земли – в еврейских руках, поэтому, если получить землю на Кавказе, туда можно выселить большое число людей из Америки. Там много молодых людей, которые не хотят возвращаться в Австрию, так как там их призовут в армию". Шереметьєв переслав цей лист у міністерство державних маєтків, звідки через півроку прийшла відповідь, що "свободных земель в Сухумском округе, состоящих в ведении министерства государственных имуществ, нет", і, відповідно, був даний "отказ за отсутствием свободных земель для поселения". Так компактні поселення карпатських русинів і не з'явилися на російському Кавказі...