Наприкінці нинішнього літа з погодою було так само непогано, як і скільки-то літ тому. Той раз ми вибралися вперше з малими тоді синами зійти на гору. У давній тій подорожі на Говерлу немаркованим маршрутом від Брецкула до Козьменщика хлопців незмірно вразило, як швидко розпашіла спекотність передгір'я переходить у колючу вогкість гірської вершини, коли ніяк не порятує єдиний на всіх светр, а ноги в шортах ураз клякнуть. Про таку підступність гір жодним чином не здогадувалася дружина, як споряджала малих синів у дорогу. Там, на підході до вершини, втрапили враз до вологого черева хмарини, вона глитнула нас, як міфічний кит бідного Йова. Меншенький хвалився потім: "Мамо, я на небі був!".
Отож, уже нинішнього літа одинцем випробовував себе горою, і так само вологий язик хмари дістався умент облизати тіло подорожнього з ніг до голови. Навчений минулим, був ліпше споряджений, щоби не лякатися холоду. Трапилося інше. Вже рушився йти донизу, коли здавна знайома хмарина вчепилася в мене зі звіриною затятістю, так наче вперта псина не бажала відпустити од себе, допоки з наглою раптовістю з небес не впали сутінки. Здалося, збився з туристської стежини. Хмурне небо не виказувало жодної підказки. Проте рухався далі і далі з нерозумною вірою, що кудись-то зумію вийти. Лишалося тільки вірити десь-там мовленому Тарасом Прохаськом, що усюди в оцих місцях можливо дістатися людей, чи, в гіршому випадку, дійти по-простому гірськими протоками аж до Порту-Франківська. Тарас зобачив у блуканні рідними горами певну подобу мандрування небесними островами, де в оточенні хмар трапляються затоки і лагуни, протоки і заплави, дельти та лимани.
Заблудлим моряком я почувався лишень до тої миті, доки не узрів поміж хмарин, в округлім дзеркалі небесного океану, яскраві косяки небесних риб. Незабаром рибини-зірки віддзеркалилися низом – світляками вогнів незнайомого поселення. Тим-то й опинився я в Ялівці (див. придану мапу). Кажуть, це непомисленне і химерне місто дивувало нечастих гостей незвичайною особливістю: куди не рушився б іти в околицях – хоч на південь, чи прямо на схід – щораз переміщатимешся тільки на захід. Власне, цим і пояснюється, що заблукав у непевній місцині.
Вранці, гостюючи в домі привітного ялівчанина, знавця рідкісних мов і недовідомих діалектів Юрка Богдановича П., узявся знічев'я гортати товстенний фоліант з його багатої бібліотеки. То був другий том виданої 1961 р. у Парижі "Grant Larusse encyclopédique en dix volumes". Там на сторінці 869 помітив друковану незвичним старовинним шрифтом статтю: "Historia gentis Urana-Castaliae". Незмірно з цього здивований, ба навіть сторопілий господар дому витлумачив означений текст як написаний схоластичною латиною. Там вкінці – п'ятирядковий вірш, знаний як "Передсмертна пісня Велебного Беди". З'ясувалося й інше: про схожу дивовижу згадував колись у своїх "Нових розслідуваннях" аргентинський бібліотекар Jorge Luis Borges. Він віднайшов у книжковій збірні Буенос-Айреса екземпляр енциклопедії зі схожим додатком-вставкою.
Вільний переказ начебто загубленого у віках трактату здійснив знаменитий швабський лірик і мандрівець Сходу Herman Hesse. Далі цитуватимуться окремі місця цього твору.
То був час, коли для мешканців Урани-Касталії ніяк не могла скінчитися кількадесятилітня доба "телевізійно-газетного кічу".
Ця доба не знала, що робити з духовністю чи, вірніше, не вміла знайти їй відповідного місця і функції в економічній структурі життя й держави. Це була наскрізь буржуазна епоха, що відкрито проголошувала крайній індивідуалізм.
В ній колишнє минуле ніби цілком одійшло, а чи було воно добре, чи краще б його взагалі не було, цього не могли визначити, і чи мало воно свій сенс чи ні, не грало вже ніякого значення.
Усякі інтелектуальні пройдисвіти пропонували в ті часи громадянам, які й далі дуже високо цінували позбавлене свого колишнього значення поняття "освіта", силу-силенну псевдорозумних та часом зовсім дурнуватих розваг, запекло конкуруючи один з одним. Щоденно поставляли поживу для жадібної до освіти публіки й теревенили про найрізноманітніші галузі знань; але здається, що найрозумніші з творців квапливо і безвідповідально виготовленого масового товару, усіх цих пустопорожніх витребеньок зазвичай часто самі брали себе на сміх, глузували із самих себе, – інакше й годі витлумачити.
Люди щодня поглинали ту полову, а творці з ім'ям і доброю освітою допомагали задовольняти величезний попит на всіляку розважальну дурницю чи, як тоді це називалося, "обслуговували піпла". Часом туди домішувалася певна частка іронії; може, то була навіть демонічна іронія, іронія відчаю.
Тисячі людей, що важко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвілля горбилися над квадратиками кросвордів, або ж просиджували вільний час коло телевізора, чи зависали "в контакті" у всесвітній мережі. Люди гралися в дитячі загадки, читали й все оте дивилися, і ніяк не були наївними дітьми чи жадібними тільки до розваг – вічно охоплені страхом, вони жили серед політичних, економічних і моральних струсів та заворушень, бо перебули вже кілька страхітливих воєн і розрух, у тому числі й громадянських, тож їхні нехитрі "освітні" ігри були не просто милою беззмістовною дитинністю, а відповідали глибокій потребі заплющувати очі і втекти від нерозв'язних проблем та моторошних передчуттів загибелі в якомога безневинніший уявний світ. Вони були майже беззахисні перед смертю, страхом, болем і голодом, духовно безпорадні, не здатні вже знайти втіху в релігії. Ті люди не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє.
Рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись, саме інтелектуалів охопили найбільші непевність і розпач. Люди слухали про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися телепрограми і фільми, намагалися пробратися крізь купи речей, не пов'язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу. Серед апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ходили до танців і співів, і називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в збудованому ними уявному світі цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі. Серед кращих людей запанував мовчазно-похмурий, а серед гірших – зловтішний песимізм.
Непевність і фальш духовного життя були симптомами жаху, що охопив дух, коли він наприкінці епохи опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою політичних та воєнних завірюх і перед смугою зненацька вирослого недовір'я до самого себе, до своєї сили й гідності, навіть до свого власного існування...
Культура перестала існувати, освіта й мистецтво зробилися вже не справжньою освітою і не справжнім мистецтвом.
Певно так виходить, що окремим сюжетам неможливо закінчитися, вони інколи повторюються. Я таки збагнув: усе, що колись відбувалося з людьми, здатне вертатися в їх життя знову.
Оце, власне, і все, що кортіло сказати.