Про флагшток у власному дворі з боку вулиці, на якій живу, конкретно мрію ще з минулого року. А загалом – з часу кількох поїздок до Німеччини, де побачив державні прапори цієї країни у дворі мало не кожного німця. Давно знайшов в інтеренеті різні модифікації щогол – алюмінієві, зі скловолокна, з лебідками для підйому всередині, з замками, чи без них. Навіть з підсвіткою наконечника – для понтів, якщо хочеться. Але хочеться не понтів, а просто мати можливість у відповідні моменти реалізувати своє внутрішнє прагнення віддати належне країні, яку люблю...
Майже на фізичному рівні відчуваю поки що уявне задоволення з того, коли зможу разом з дітьми, чи й просто сам, якщо захочеться побути наодинці з цим відчуттям, приспустити національний прапор України в моменти національної жалоби, чи, навпаки, підняти його в день того чи іншого свята моєї держави. І хай скиглять і підскавулюють з цього приводу жлоби, яким "все одно – "ковбаса", чи "калбаса", аби вона була". Не вони, не їх – можливо і домінуюче нині – ставлення, не жлобство вчорашньої, нинішньої і, можливо, навіть майбутньої (не)української влади визначають цей мій внутрішній стан, моє бажання. Я гордий, що я – українець. Я люблю свою країну, свою державу – знищувану, але не знищену однаковою мірою і чужими, і своїми. Мій прапор у моєму дворі з боку людної вулиці буде нагадуванням і тим, і іншим, що гарна, світла, красива і заможна Україна є. Як мінімум – у цьому дворі. Щонайменше – у моєму серці. Точно так, як живе Німеччина в прапорах на обійстях німців, які я бачив в Німеччині. Там прапор своєї країни в своєму дворі і в своєму серці – норма. Тоді як у нас – навіть не виняток...
Я обіцяю, що до наступного Дня Державного Прапора України в моєму дворі стоятиме вимріяна мною прапорова щогла. І я підніму на ній синьо-жовтий прапор країни, яку люблю.
З днем Твого Прапора тебе, Україно! З Днем Незалежності України вас, друзі!..