Поруч мене – дідок, худенький, миршавий, всі груди в орденах. Тільки бойові нагороди, жодних випадкових медалей. (Він за рік-два до того переїхав із Сибіру, перейшовши жити на Закарпаття). Із справжніх фронтовиків, які всю війну в окопах. (Таких нині вже не зустріти. Інших ветеранів знайдете, бо звання учасника ВВВ давали, якщо перебував на службі аж до 1954 року. З ким вони так довго воювали? Згадав, була Корея, в 53-му сконав Сталін. А хтось і охороняв, "как положено". Їх війна колись мусила закінчитися).
Питає мене дідусь: У вас тоже на войне погибли родственники или близкие вашей семьи? – Да, погибли. – А где они воевали? – На Восточном фронте. – Это как? – В составе Венгерской армии. – Війнуло холодком відчуження.
Вже інший спогад. Цілком дитячий. Початок шістдесятих. Як інколи буває в дитинстві, підслухав випадково дорослу розмову. Дві подруги-вчительки згадували молодість: "Мала-м двох женихів. Обоє погибли на фронті. Там наших, молодих учителів, ой, стільки пропало! Мій Василько, файний був леґінь, з дівчатами знав поводитися, і сам – як намальований. Всією душею його-м любила, він про це знав. Гордився з того. Тепер більше згадую Миколу. За нього Божого прощення прошу. Хороший був хлопець. Одинаком жив коло мами-вдовиці. Плакав у мене, так хотів, щоб ми побралися. І мама його сього бажала. І що мені в ньому не сподобалося? У всьому – чесний, добрий, як той, у Достоєвського, Мишкін-ідіот. Усей світ любив і його любили всі за ту доброту. З виду теж непоганий. Якось запросив мене в гості, відчинив шафу, а там у нього все рівненько гарно рядочками складено. Витяг звідти чисту хустину, щоби протерти скло погарчика. Мені те змерзилося. Занадто охайний був. Сам ув домі чистив і прав, матір жалів. Восени, в 42-му, прийшов мені од Миколи лист із фронту. Вони на Дону стояли. А там, не забуду, такі слова: Нам туй недовго бути. Гріх маю, бо лем радію чимскоршій нашій смерті. Ти знай, моя мила, що ні я, ні Василь, звідси до тебе ніколи не вернемося. Гірка з того радість, як нам таке призначено. – Ото й пропали навіки хлопці. "Катюша" їх змолотила". (Я не міг збагнути сказаного – про Катюшу. Вперто про це думав. Певно з тої причини запам'яталися і деталі розмови). Ще додала: "Миколчина мати зі свого нещастя тихо стратила розум. Поки жива була, зрана ходила на кінець села, стрічати сина. Так і померла, під дощем, впала край дороги. – Знедавна я так собі думаю: мабуть, треба було їх любити обох, як живі були".