Спогад про судовий процес над україністами Пряшівщини

 

Справа надійшла від прокурора в Обласний суд в Кошицях в кінці грудня 1972 р. Звинувачували україністів у вчиненні злочинів проти держави світової соціалістичної системи і підриву республіки через неприязнь до соціалістичного суспільного та державного ладу республіки. Арештованих звинувачували в тому, що доктор П.М. з 1966 р. до кінця 1971 р. на території СРСР і Чехословаччини разом з вчителем П.Ґ., доцентом, доктором Ю.Б. та студенткою Г.К. зосереджував, розмножував і розповсюджував підривну антирадянську самвидавничу літературу, як, наприклад, працю "Інтернаціоналізм чи русифікація" українського письменника Івана Дзюби, "Собор у риштуванні" Євгена Сверстюка та іншу антирадянську літературу, поширюючи ідеологію українського буржуазного націоналізму, передусім тим, що неправдиво описував мовну ситуацію в УРСР та в перекрученому вигляді інформував про працю органів юстиції в Україні.

 

Справа була призначена керівництвом суду п'ятичленному сенату першої інстанції у складі двох суддів, з яких один був головуючим у призначеній для розгляду справі, та трьох народних засідателів, які при голосуванні мали всі права суддів. Усі питання, включно, чи підсудні винні у вчиненні злочину, вирішувались згідно з законом, простою більшістю голосів.

 

Голова сенату, яким був автор цих рядків, після вивчення справи повідомив керівництво, що дана справа підлягає закриттю за відсутністю в діях обвинувачених україністів складу злочину. Відверто заявив, що немає жодних законних підстав про призначення справи на судовий розгляд. У зв'язку з тим був викликаний, нібито на робочу нараду, але насправді це був виклик "на килим". Першим виступив з критикою заступник голови обласного суду з кримінальних справ, а потім начальник Обласного управління держбезпеки в Кошицях та декілька високопоставлених функціонерів цього ж управління. Вони з особливим акцентом одноголосно підкреслювали, яким суспільно небезпечним посяганням на російсько-українські відносини є український буржуазний націоналізм. Одночасно наказовим тоном говорили про необхідність рішуче боротись з ним і на Пряшівщині всіма законними засобами, а значить, і засобами кримінального права. Через те, що "перевиховання" було безуспішне, суддя був  звільнений ad hoc з посади голови судової колегії. Таким чином, процесом керував сам тодішній голова обласного суду.

 

З протоколу судового засідання випливає, що підсудна Г.К. була допитана судом першою. Вона заявила, що відносно перевезення матеріалів самвидаву з тодішньої УРСР на Пряшівщину була допитана органами держбезпеки у Києві. Перед обласним судом в Кошицях спонтанно свідчила про те, що, коли, де і за яких обставин перевозила самвидавничу літературу на Пряшівщину. Визнала, що в Києві дістала згадану літературу від українського літературного критика Івана Світличного та деяких інших авторів, а потім на Пряшівщині передавала підсудним.

 

Доктор П.М. перед судом категорично заявив, що ніяку самвидавничу літературу не отримував, а поки поширював на Пряшівщині публікацію "Інтернаціоналізм чи русифікація" українського письменника Івана Дзюби, то, на його думку, вона не мала підривного, антисоціалістичного чи антирадянського характеру. Рішуче відстоював своє переконання, що своїми діями не вчинив ніякого злочину. Під час судового розгляду справи тримався мужньо і спокійно, відповідав на всі запитання. По суті, так само  захищали свої законні інтереси доцент, д-р Ю.Б. та вчитель П.Ґ.

 

Питання, чи обвинувачені своїм діянням насправді ганьбили радянську дійсність, вирішував суд на підставі допиту одного з фахівців у галузі української мови та літератури, який був у даній справі в складі експертної комісії. Він доповів про висновки експертизи, яка була призначена слідчим ще в стадії досудового слідства, нібито з метою встановлення характеру змісту згаданої літератури. У зв'язку з тим, крім іншого, констатував, що твори, які підлягали експертному дослідженню на підставі постанови слідчого Обласного управління держбезпеки в Кошицях, зневажали соціалістичний суспільний лад в УРСР, ленінський принцип вирішення національного питання в Радянській державі та професійну діяльність радянського правосуддя. Але цей загально формульований висновок ніяк не конкретизував, хоча підсудні, особливо підсудний доктор П.М. наполягав, щоб експерт пояснив, які обставини описані в них неправдиво, що ганьблять радянську дійсність. Таким чином, ця обставина залишалась надалі без належного з'ясування всупереч тому, що мала принципове значення для справи.

 

Нарешті, слід зазначити, що про кримінальне переслідування української інтелігенції та про русифікацію українців не лише у дореволюційні часи, але і під час радянської влади, було загально відомо і за межами України. Тому зрозуміло, що ця загальновідома дійсність в Україні стала предметом експертного дослідження тільки з метою використання завідомо неправдивого висновку як приводу для порушення кримінальної справи.

 

Суд  вважав висновок так званої експертизи за правдивий і ясний і, таким чином, на підставі нього, а також деяких "безперечних" свідчень визнав невинних україністів Пряшівщини за винних. Вирок був суворий: доктора П.М. засудили на чотири з половиною роки, а доцента д-р Ю.Б. – на три роки тюремного ув'язнення.

 

На   підставі   апеляції   прокурора   Найвищий суд   Словаччини   визнав докторові П.М. тюремне ув'язнення на шість з половиною років, а доцентові д-ру Ю.Б. – на чотири роки. У 1990 р. вони були повністю реабілітовані.

Згаданим рішенням Найвищий суд однозначно виніс ухвалу про залишення апеляційний скарг дружини Ю.Б. та доктора П.М. без задоволення.

Щодо вчителя П.Ґ. та студентки Г.К. кримінальне переслідування у даній справі було припинене на підставі амністії президента республіки від 22.02.1973 р. У зв'язку з тим П.Ґ. був звільнений обласним судом з-під варти.