От наразі, як у дитинстві, стою я з вуйком Николайом Дьологовим (затятим вівчарем) на карпатському ґруни та й звідаю його, киваючи у бік Надвірної: "А там чия земля?" Старий черевань з вівчарською ботою мені й каже: "Польське те, хоч там жиють наші люди". Ага... Міркую! Якщо то "польське", а жиють там наші люди, по пішли в дупу ляшки, бо земля то наша. Тобто, гадаю, від нині, пане Магочі, – жиємо з Вами без пуд- і под- карпатських русинів... Бо й то є наша земля... І є в нас з Вами одна історія та культура карпатських русинів. Я – за!
Логічно... Безумовно! То й, брати і сестри з Христосом і без Його, і особисто з Полом Робертом Магочі, уже, нарешті, як колись ми з моїм вуйком Дьологом, гадаю, нарешті поміркувати про те, що дрьобані попи з ляхами нашу любу Галичину мордують віками: і гуцулів, і бойків, і лемків, а попри те русини таки ще не всохли посеред карпатського хребта, та, й уже, видай, не замакітряться ніколи... Бо власне Олег Диба з одного боку, а я з другого підставимо саракам плече...
А щодо Магочі – дуже мудрий чоловік... Гляди, таки нарешті і він допетрав, і розуміє, що та блядська радянська Україна начебто ще не вмерла, та потрохи, просмалена більшовизмом, сука перефарбована, отямилася, і видається мені: помалу оклигує, починає нарешті розуміти, що наплодила достобіса павлодраяворівських-байстрюків... І вони – брешуть, брешуть і брешуть, єдроні кополи!..
У Львові, Києві, Ужгороді...
А мені вуйко Дьолог завжди ставив у приклад цімборство (дружбу) Олекси Довбуша та його вірного друга Івана Рахівського...
Люблю я бандитизм... Карпатський... Свіжий... Як гірський воздух...
Тут мене ні Гарварт з прохвесором Магочі, ні широколужанський геній Петро Мідянка з його припуцькуватими п’ємонт-галичанами не переконають у тому, що власне арійський Київ – єсть ґрунь над ґрунями... Бо, як казав мій вуйко Дьолог: по два боки хребта – то й є вся наша Карпатська Україна!