"Тату, поясни мені, навіщо потрібна історія", – такими словами видатний французький учений, один із засновників історичної школи Анналів Марк Блок розпочинає свою знамениту працю "Апологія історії, або Ремесло історика". Вся книжка – відповідь на це по-дитячому пряме й на перший погляд наївне запитання. Проте всі ми знаємо, що прості й наївні дитячі запитання стосуються зазвичай тих речей, над якими дорослі не замислюються – чи то внаслідок загрубілого сприйняття світу, чи то через страх позбутися стереотипів і втратити точку опори. "Історія потрібна, відповідає Марк Блок, – бо захоплює, дає насолоду від напруженої розумової праці, тамує інтелектуальну спрагу, безкінечно прагне до кращого розуміння – минулого і нинішнього, іншого і самого себе..."
Ці думки видатного французького історика я пригадав у зв'язку з публікацією, виданою друком напередодні загальнодержавного перепису населення в Словаччині. Її автори, батько і син – Микола й Олександр Мушинки.
Завданням книги є мотивувати читача ознайомитися з основними історичними та статистичними даними про рідне село, або хоча б про село своїх предків. Це знайомство мало б дати поштовх міркуванням про свою національну приналежність, поставити собі запитання: чи почуваюся, чи можу вважати себе ланкою ланцюга, що єднає покоління – мертвих і живих – завдяки переданим з покоління до покоління духовним цінностям і материнській мові. Отже, йдеться про те саме, на що вказав Марк Блок: краще зрозуміти минуле і сучасне, іншого і самого себе.
Гадаю, що людина, яка себе поважає, десь у кутику душі, хоч, може, й не часто, проте ставить собі запитання: "хто я і чиїх батьків дитина, хто були мої предки, де їхнє і моє коріння".
Саме, щоб шукати відповідь на таке запитання, для цього призначена понад 600-сторінкова публікація, видана у Пряшеві 2011 року словацькою мовою під назвою Národnostná menšina pred zánikom?
Книга містить основні статистичні дані про 260 русинських (українських) сіл Східної Словаччини за останні понад 220 років (1773 – 2001).
До русинських (українських) сіл автори книги зараховують ті села, в яких мешканці ще й нині розмовляють (або ще зовсім недавно розмовляли) русинською (українською) говіркою, і в яких принаймні під час одного перепису населення протягом останніх 120 років (1881-2001) більшість мешканців села голосилася до руської, русинської або української національності та до "руської віри", під якою слід розуміти греко-католицьке або православне віросповідання.
Якщо у всіх 260 селах нинішньої Східної Словаччини до руської (русинської) національності голосилося в 1881 – 1910 роках більше ніж 50% їх мешканців, то під час перепису населення в 2001 році лише в 104-ох селах до русинської, української, російської національностей, разом узятих, зголосилося 20 і більше відсотків їх мешканців. Це свідчить про те, що протягом останніх сто років 156 руських (українських) сіл стали "словацькими".
Я не переповідатиму зміст багатої на інформації передмови. В ній автори заторкнули й головні причини основних проблем, з якими русинсько-українська меншина в Словаччині нині, напередодні чергового перепису населення (не вперше) конфронтована.
Якщо мова про ХХ століття (від Першої світової війни), то факторів, що призвели до зменшення кількості населення русинської (української) національності, було кілька.
В 1939 -1945 роках це була агресивна політика Словацької клеро-фашистської держави супроти русинів (українців). Щоправда, початки цієї політики у Словаччині помітні вже у двадцятих роках ХХ століття.
В Чехословацькій республіці, владу в якій 1948 року узурпували комуністи, життя нашого русинсько-українського населення зазнало деформацій, відомих як насильна православізація, адміністративна українізація та примусова колективізація. В той самий час серед русинів-українців у нашому краю додатково в хід пущено шептану пропаганду про те, що, якщо зголошуватиметеся українцями, вас вивезуть до СРСР. Крім цього, післявоєнна масована комуністична пропаганда в ЗМІ, в окремих книгах, навіть у кінофільмах навіювала серед громадськості ЧСР переконання, що бандерівці (Українська Повстанська Армія), які після війни переходили територією ЧСР на Захід, це бандити, горлорізи тощо. Цим пропаганда працювала над утвердженням негативного стереотипу українців як таких. До цього слід додати й "витівки" комуністичних догматиків сталінського штибу як, скажімо, професійного інтернаціоналіста Василя Біляка, який на початку 50-их років узявся боротися проти "українського буржуаного націоналізму". Вчорашніх, ще дезорієнтованих русофілів одразу перехрещено на українських та ще й – "буржуазних націоналістів".
Все-таки, українізація населення і колишніх російських шкіл, як також і соціально-економічний розвиток Східнословацького краю, приносили для наших людей, в основному, позитивні результати, зокрема в кількісних проявах. Однак із штандпункту якості весь цей період та процеси, що в ньому відбувалися, констатують автори передмови до книги Národnostná menšina pred zánikom?, на свою оцінку лише чекають (стор. 34).
Предметом аналізу досі не стало й питання, чому дійшло до зміни ціннісних орієнтацій у діяльності Греко-католицької та Православної церков на Словаччині. Якщо в минулому (до 1948 року) Греко-католицька церква була головною опорою національної свідомості русинів-українців, то після "ніжної революції" 1989 р. ця Церква пішла шляхом словакізації обряду і віруючих. Православна церква зберігає в храмах традиційний церковнослов´янський обряд, але у виховній роботі й в комунікації з віруючими також надає перевагу словацькій мові (стор. 37).
Якщо вже заторкнено тему Церкви, то при цій нагоді варто згадати про відгук на видання книги Мушинків предстоятеля Греко-католицької церкви в Словаччині митрополита Яна Баб'яка. Дякуючи за подарований примірник праці, у своєму листі подяки авторам книги він, крім іншого, написав:
Táto kniha je jedinečná svojho druhu, a môžem povedať, že som sa s takto spracovanou publikáciou ešte nestretol. Veľmi podrobne mapuje väčšinu našich obcí na severovýchode Slovenska. Je pekne prehľadne spracovaná a pomôže nám pri našich pastoračných aktivitách.
Після 1990 року виникли суперечності між русинськими та українськими організаціями, що лише пришвидшило процес асиміляції.
Вихід із глухого кута автори бачать у потребі співпраці між представниками русинської та української національної меншини. Тим більше, що антагонізму не було і немає між населенням тієї чи іншої орієнтації.
Щó єднає проукраїнські та прорусинські організації, – ставлять запитання автори праці й вказують на 8 таких чинників. Якщо узагальнити одним-двома реченнями, то як представникам русинських, так і українських організацій йдеться про збереження спадщини предків (в релігійних обрядах, мови, народної пісні, музики, звичаїв тощо). Отже, обидвi орієнтації прагнуть збереження цінностей, що передали нам наші предки.
Бракує, на думку авторів статті, основного: компромісу і взаємної толерантності поглядів протилежної сторони (стор. 40).
Якщо представники русинських та українських організацій справді і щиро прагнуть порятунку русинсько-українського села, то, на мою думку, інтелігенція повинна серйозно до цього поставитися. Бо село ще живе - животіє і без нього ще швидше щезнуть і українці, і русини в місті.
Знавці проблематики прогнозують, що українську національність запишуть собі цього разу менше громадян Словаччини, ніж це було десять років тому. Не виключено збільшення кількості громадян-русинів. Дехто з представників "Русинської оброди" з цього приводу, може, й торжестуватиме, що українців дедалі менше і це трактуватимуть як перемогу. Та чи є над чим радіти? Перемога над ким і чим? Звісно, не над асиміляцією, яка "на очах" пожирає русинське (українське) село.
"Втрата мови з тисячолітньою традицією буде втратою не лише для однієї з найменших національних меншин на Словаччині, а й для Словаччини, ба навіть для слов'янства", доходять висновку автори передмови Микола та Олександр Мушинки в передмові до книги Národnostná menšina pred zánikom?
У вересні 1966 року єпископ тоді ще забороненої в ЧССР Греко-католицької церкви владика Василій Гопко у приватному листі до православного cвященика Франтішка Данцака, на той час пароха в рідному селі Гопка – в Грабському, крім іншого, написав про своїх земляків Північно-Східної Словаччини, що наші люди, котрі живуть у Північно-Східній Словаччини та вздовж кордону з боку Польщі, це – лемки. Далі владика продовжував:
Je to národ, ktorý zle hovorí ukrajinsky, akcent tam dáva, kde netreba, a hovorí Lem (miesto len)... No priznávam sa, že keď to tak pôjde, tá denacionalizácia, ako to pekne ide (napríklad svjaščenikovi už hovoria pán farár), to by v minulosti bol veľký hriech, lebo len plebani sú farármi a evanjelickí pastori. Školy majú slovenské, to za 25-30 rokov už len par starých ľudí bude hovoriť lemkovsky, ktorí sú už pred hrobom a s nimi pôjde do hrobu i ukrajinčina. Nie je to morálne! Kristus Pán plakal nad svojím národom. To znamená, miloval ho. To je príklad, že i my máme milovať svoj národ a nie zotrieť ho zo sveta.
Написано це 45 років тому. Здається, як ніколи раніше, пекуче актуальними залишаються ці міркування великого патріота русинсько-українського народу блаженного владики Василія Гопка.
Іван Гвать, "Нове життя", № 15-16/2011, 21.04.2011