А ця сумна історія сталася днями – під час зйомок сюжету-розслідування про життя бродячих собак Києва. У супроводі волонтерів ми два тижні стежили за комунальними службами, які займаються так званими порятунком безпритульних тварин. Щоб ви одразу зрозуміли – порятунок – це відстрілювання з подальшим спаленням у крематорії так званого притулку для собак. В цьому притулку, який живе за наші з вами податки, собаки помирають від туги, голоду, холоду, страшних хвороб. Доля тих, хто виживає, ще гірша – вольєри не резинові. Щоб звільнити місце для новоприбулих собак, старих спалюють у крематорії. При чому, волонтери підозрюють, що "заживо" - бо декілька разів ловили працівників на тому, що замість присипляючого уколу, собакам вводили звичайний нашатирний спирт.
Ви спитаєте, кому це вигідно? Лише в столиці до кишені мисливців за псами потрапляє пів мільйона гривень. В масштабах країни – це шалені гроші. Порахувати бродячих тварин нереально, тож цифри малюють зі стелі. Словом, поки є вуличні пси – є робота. Є робота – є гроші. Як кажуть самі зоозахисники – круговорот собак та грошей в природі.
Але найбільше нас шокувала історія маленького Бобика. Його – просто на наших очах – здали на вірну смерть господарі. Песик, абсолютно нічого не підозрюючи, махаючи хвостиком, сам підбіг до мікроавтобусу. Господар скомандував заплигнути – і песик опинився у пастці. Якусь мить ми не могли повірити власним очам. Але чоловік спокійно розвернувся і пішов собі додому, а ловці поїхали здавати здобич до притулку.
Уже в притулку – під виглядом волонтера – я дізналася в працівників історію зрадженої собаки. У паперах він значився як Бобик, а здали його дійсно – господарі, начебто через виїзд за кордон. У притулку Бобик не мав жодних шансів на виживання. На відміну від домашніх породистих собак, якими працівники притулку відкрито торгують і тому тримають у кращих умовах, наш герой виявився звичайною старенькою дворняжкою. Тому його одразу кинули в клітку з бродячими собаками.
Песик, який 10 років прожив у квартирі серед людей, закляк і онімів. Він не рухався. Він не скавучав, не гавкав. А з його очей повільно стікали сльози...
Витримати його погляд було просто неможливо. Тим більше, що ми точно знали – йому залишилися лічені дні. В притулку саме лютувала чумка. І, звісно, лікувати собак ніхто не збирався. Заражених просто кидали у піч.
Бобика ми забрали наступного ранку. Він не міг рухатися і дрижав, наче осиновий лист. До машини ми несли його на руках, бо нещасний шокований Бобик не міг ступити і кроку.
А ще по дорозі ми зрозуміли: наш зраджений господарями Бобик - ніякий не Бобик. Бо на це ім'я він навіть вухом не повів...Івзагалі здали його не тому, що кудись їхали, а просто тому, що він вже старий...
Ми назвали його Глед – від англійського "glad", радий. Бо були дуже раді бачити його ще живим і здоровим.
Щоб знайти новий дім для 10-річного безпородистого Гледа, ми витратили всього три дні. Правда, песик і досі ще не очухався від стресу та шоку. І лише почав звикати до свого нового дуже-дуже доброго господаря...
Я знаю – Глед – щасливчик, у нього все буде добре. От тільки спокою не дає інша думка: скільки ще таких зраджених Бобиків, Гледів зустрічає свою смерть в печах державних притулків для тварин. Скільки беззахисних чотирилапих враз перестають бути друзями, бо бачте згризли дорогі чоботи чи подерли меблі.
Мені так хочеться вийти на якусь велику площу і крикнути: люди, не зраджуйте братів своїх менших! Не віддавайте їх у смертоносні притулки. Не викидайте на вулиці. Ну хоча б заради себе самих. Ви ж бо всі хочете потрапити до раю...